Глава 8. Соляний тракт

Кальдор не любив, коли з нього йшли.

Не тому, що місто когось тримало з ніжністю. Навпаки. Воно відпускало всіх однаково байдВже: злодіїв, ремісників, тих, хто тікав, тих, хто вірив, що повернеться багатшим, і тих, хто просто більше не міг дихати його вулицями. Але щойно людина справді вирішувала вийти за браму, місто починало тягнути за нею все, що могло. Борги. Імена. Чужі очі. Звички озиратися. Вологий бруд на підошвах. Запах диму в плащі.

Каел ішов мовчки, і Кальдор тягнувся за ним саме так.

Вони не поверталися до схованки. Не поверталися до рибного ряду. Не йшли до Рота. Решту дня вони провели, розчиняючись у місті рівно настільки, щоб не зникнути остаточно. Каел змінив плащ — не на новий, а на менш впізнаваний, темно-сірий, без звичних швів на плечах. Елла купила в старої жінки з лавандовим вузлом дешеву хустку, якою тепер прикривала волосся не для краси, а щоб зламати силует. Вони ще двічі міняли напрямок, один раз заходили в переповнену корчму тільки для того, щоб вийти через кухню, і лише надвечір опинилися біля південно-східної брами, яку в місті вперто називали Соляною, хоча солі через неї тепер проходило менше, ніж брехні.

Брама була низькою, важкою, старою, з такою кількістю латок і перебудов, що сама вже скидалася не на частину муру, а на пам’ять про всі часи, коли місто комусь належало. Над нею чорнів герб, з якого давно стерлися кольори. Біля підйомної решітки грілися троє сторожів — людина, дворф і напіворк — і саме це було дВже по-кальдорському: місто не любило нікого, зате використовувало всіх.

За брамою вже стояли вози. Дрібний вечірній вихід — не караван у справжньому значенні, а радше зграя тих, кому вигідніше йти разом перші кілька миль, ніж окремо. Мішки з борошном, бочки з риб’ячим жиром, в’язанки шкір, ящики з якимось залізяччям, двоє мулів, одна стара кобила і десяток людей, які вдавали, що зовсім не придивляються одне до одного.

Елла сперлася плечем об мокрий камінь брами й подивилась на цей гурт так, ніби зважувала, кого з них Вже бачила в поганих місцях, а кого ще тільки побачить.

— Мені не подобається, — сказала вона.

— Що саме? — спитав Каел.

— Усе.

— Це загально.

— Добре. Конкретно? — Вона навіть не глянула на нього. — Мені не подобається стара кобила, бо вона надто нервово косить лівим оком. Не подобається чоловік у коричневому, бо він Вже тричі поправив ремінь там, де в нього схована не пряжка, а ніж. Не подобається тіфлінг біля другого воза, бо він удає, ніби позіхає, але весь час рахує, хто до кого підходить. І не подобається, що ти зараз стоїш так спокійно, ніби це не втеча, а прогулянка.

Каел перевів погляд із возів на вартових біля брами.

— Мені подобається тільки те, що ми ще не за містом.

— Це тому, що в тебе дивні критерії для “подобається”.

— Ні. Просто за мурами люди хоча б рідше прикидаються, що вони не вовки.

Елла тихо хмикнула.

— Брешеш. За мурами вони просто не мають стін, щоб вдавати з себе когось кращого.

Він кивнув.

— І це теж.

Вартовий-людина ліниво підійшов до них, тримаючи спис під пахвою так недбало, ніби той був не зброєю, а частиною втоми.

— Вихід до заходу сонця по три мідяки, після — по чотири, — сказав він. — Ночувати надворі не раджу, якщо не любите прокидатися без чобіт.

— Я прокидаюся без ілюзій, — сказав Каел. — Чоботи поки що лишаються.

Сторож глянув на нього, не вражений.

— За дотепи окрема плата.

Каел поклав мідяки на стіл біля брами. Сторож перевів очі на Еллу.

— Вона хвора?

— Ні, — сказала Елла раніше за Каела. — Просто втомлена від людей.

Сторож пирхнув.

— Це не хвороба. Це місто.

Дворф біля жаровні, не піднімаючи голови, буркнув:

— Не сперечайся з дівкою, Тарне. У неї лице таке, ніби вона вже когось сьогодні різала.

Елла глянула на нього.

— А в тебе таке, ніби ти за це ставив.

Дворф нарешті підняв очі. Погляд у нього був темний, оцінюючий і, на диво, не злий.

— Ти мені вже трохи подобаєшся, — сказав він.

— Тобі просто мало вистав.

— У Кальдорі вистав завжди вдосталь. А от добрих реплік — рідкість.

Каел вже хотів іти, але напіворк зі сторожі озвався:

— Соляний тракт слизький. Після другої милі правий узбіччя розмило. Якщо підете в темряві, не лізьте близько до канави.

— Дякую, — сказав Каел.

Напіворк знизав плечима.

— Не дякуй. Я просто не люблю, коли потім знаходять ноги окремо від дурнів.

Елла тихо сказала, коли вони рушили:

— Мені подобається цей.

— Ти дВже непослідовна.

— Ні. Я просто ціную чесність, коли вона не вдає із себе милість.

Вони вийшли за браму разом із дрібним потоком інших людей. За мурами повітря було інше. Не чисте — Кальдор не відпускав так легко, і запах диму ще довго тягнувся шлейфом за плащами, — але ширше. Простір більше не тиснув стінами. Небо нарешті відкрилося, низьке, свинцеве, все ще вагітне дощем. Дорога вилась униз, між полями, де осінній бур’ян Вже ліг від вологи, і кам’яними межами старих наділів. Далі, за першими пагорбами, тягнувся сам тракт — Соляний, старий, колись жвавий, тепер менш шанований, але досі зручний для тих, хто не любив державні мита й занадто уважні очі біля головних шляхів.

Деякий час вони йшли мовчки. Позаду лишалося місто, попереду — мокрий шлях, який ще не обіцяв нічого, крім втоми. Вози скрипіли. Мули іноді фиркали. Люди розтягнулися купками по двоє-троє, тримаючи одну й ту саму дистанцію між собою — таку, де ще можна вдавати випадковість, але вже не загубитися одразу, якщо на дорозі станеться щось неприємне.

Елла перша порушила тишу.

— Ти навмисно не взяв коня?

— Так.

— Чому?

— Бо кінь — це шум, гроші і зайва прив’язаність.

— А ще швидкість.

— А ще знак для кожного, хто дивиться: “у цього чоловіка є щось, що вартує крадіжки”.