Глава 7.Мертві двері

Після пральні вони не пішли до Рота.

Каел хотів.

Це було видно не по словах — він якраз мовчав надто довго, — а по тому, як ніс плечі, як ішов, як дивився на повороти вулиць. Коли в нього з’являлася конкретна людина, на яку можна було злитися, світ для нього ставав простішим. Ненадовго. Ненадійно. Але простішим.

Елла це відчула ще до того, як він заговорив.

Вони сиділи в тісній забігайлівці біля рибного ряду, де вино було кислим, юшка смерділа так, ніби в ній утопили не одну рибу, а всі помилки ранку разом, а господиня — кремезна напіворкка з переламаним колись носом — дивилася на клієнтів так, ніби заздалегідь знала, хто тут не доплатить.

Елла сиділа спиною до стіни. Каел — навпроти, обличчям до дверей. На столі між ними стояла миска з гарячою юшкою, тарілка з чорним хлібом, ще один кухоль води і маленька баночка зі свіжою маззю, яку Каел купив мовчки, ніби не помітив, що зробив це без нагадування.

— Ти весь час думаєш про Рота, — сказала Елла.

Каел відламав шмат хліба.

— Так видно?

— Тільки якщо дивитися на тебе довше, ніж кілька хвилин. А я, на жаль, Вже маю цей досвід.

— Співчуваю.

— Не треба. Це мій особистий занепад.

Він хмикнув, але очей не підняв.

— Я думаю не про нього, — сказав Каел. — Я думаю про те, чи він знав, що скриня фальшива.

— І що вирішив?

— Що або знав, або надто дурний, щоб лишитися живим у такій справі.

Елла провела пальцем по краю миски.

— Рот не дурний.

— Ні.

— Боягуз — так. Жадібний — дВже. Але не дурний.

— Отже, знав.

— Або йому теж дали рівно стільки правди, щоби він передав її далі й не ставив зайвих запитань.

Каел нарешті підняв на неї очі.

— Ти його захищаєш?

Елла скривилася.

— Ні. Я просто намагаюся не робити з усього занадто прямі висновки. Це твоя улюблена помилка, не моя.

— Прямі висновки зазвичай економлять час.

— Іноді. А іноді приводять у двері, які вже давно не для тебе.

Він помовчав. Потім повів пальцями по столу біля миски так, ніби не міг вирішити, що дратує більше: вона, місто, чи власна звичка все спрощувати до людини, яку можна взяти за комір.

— Я все одно піду до нього, — сказав Каел.

— Не сьогодні.

— Чому?

— Бо якщо він у цій грі винен більше, ніж показує, він Вже наляканий. Налякані люди в Кальдорі або брешуть гірше, або тікають швидше. І перше, і друге зараз нам ні до чого.

— А якщо він Вже побіг?

— Тоді тим більше не сьогодні.

Каел відпив води, скривився, ніби навіть вода була в чомусь особисто винна.

— У тебе є краща ідея?

— Є, — сказала Елла. — Людина.

— Це завжди звучить як початок нової проблеми.

— Так і є.

— Прекрасно.

Елла відклала ложку.

— Послухай уважно. У Культа не було однієї суцільної мережі, де всі знають усіх і ходять строєм. Це не армія. І не храм у звичайному сенсі. Це шари. Рівні. Одні знають маршрути. Інші — сховки. Треті — лише тих, кому передають. Частина людей навіть не розуміє, чого саме вони торкаються.

— А ти розуміла?

Вона коротко глянула на нього.

— Ні. Не одразу. І не все.

— Зручно.

— Для них — так. Для мене — ні.

Він не сперечався.

Елла продовжила:

— Є один чоловік. Не з верхнього кола, не з тих, хто носив пластини. Нижче. Але старий. Він тримав вузол для передач у Північному мильному провулку, ще до того, як там усе перекупили дві тіфлінські родини й почали відмивати контрабанду під виглядом парфумів. Якщо хтось і міг бачити рух таких речей, не торкаючись серця, то це він.

— І чому ти не сказала про нього раніше?

— Бо я не хочу тягнутися до старих імен, поки не маю іншого вибору.

— Тобто тепер маєш.

Елла кивнула.

— Тепер маєш і ти.

Каел дивився на неї кілька секунд.

— Ім’я.

— Мелх.

— Це все?

— Для тебе — так. Для мене — вже забагато.

Він узяв ложку, спробував юшку, зморщився.

— Огидно.

— Про їжу чи про ім’я?

— І те, і те.

— От тепер Вже майже чесно.

Каел відклав ложку.

— Де його шукати?

— Якщо ще живий — у старій палітурній майстерні біля Північного мильного. Там є вузький двір з аркою і сині двері. Колись він удавав, що лагодить молитовники та рахункові книги. Насправді — ховав те, що не мало лягати на стіл двічі.

— “Колись” мене не тішить.

— Мене теж. Але це найкраще, що в нас є.

Господиня пройшла повз них із новим казаном, на мить затуливши світло. Від неї тягнуло димом, жиром і потом. Вона глянула на Каела, на Еллу, на їхні обличчя, на руки, на те, як вони сидять, і сказала:

— Якщо думаєте тут різатися, робіть це надворі. Я підлогу вранці мила.

— Не хвилюйся, — відповіла Елла. — Ми сьогодні тільки сперечаємось.

Напіворкка фиркнула.

— Найгірший вид крові. За неї рідко платять.

Коли вона пішла, Каел сказав:

— Мені подобається ця жінка.

— Тобі всі подобаються, якщо достатньо грубі.

— Неправда.

— Правда. Просто ти це називаєш “зрозумілі люди”.

— А ти ні?

Елла на мить задумалась.

— Ні, — сказала вона. — Мені подобаються ті, хто не лізе в душу і при цьому не вдає, що в нього її нема.

Каел нахилив голову.

— ДВже конкретно.

— Так. Це майже випадково.

Він уперше за ранок посміхнувся не кутиком рота, а трохи відкритіше. У нього навіть це виглядало так, ніби усмішка йому щось винна.

— Добре, — сказав він. — До палітурника.

— Не “палітурника”. До Мелха.

— Він тобі дорогий?

Елла опустила очі на ложку.

— Ні. Саме тому я й не хотіла починати з нього.

Північний мильний провулок був із тих місць, де Кальдор ставав особливо чесним щодо себе.

Колись там справді робили мило, мазі, духмяні олії, прали дорогі тканини для тих, хто міг дозволити собі вдягатися не тільки для тепла. Тепер усе це ще існувало, але в іншій пропорції. Мило змішувалося з контрабандою, ладан — із порошками, ароматні олії — з розтертими отрутами, а пральні давно навчилися приймати не тільки одяг, а й кров так, ніби її можна знімати з тканини без наслідків.