Глава 5. Тимчасово

Дощ не припинявся.

У Кальдорі це майже ніколи не здавалося просто погодою. Дощ тут був станом міста, його другим обличчям, його поганою звичкою. Він падав із дахів, із перекошених жолобів, зі статуй без голів, з іржавих ланцюгів над арками, і від цього все довкола виглядало так, ніби його давно мали поховати, але передумали в останню мить.

Каел ішов швидко, але не настільки, щоб Елла відстала. Вона це помічала й ненавиділа. Не саму турботу — сам факт, що він Вже враховував її присутність у власному темпі. Це здавалося їй гіршим за прямі питання. Питання ще можна було відбити. Звичку — значно складніше.

Вони двічі змінювали напрямок, один раз пройшли крізь вузький двір між пральнею та занедбаною майстернею, потім довго йшли вздовж глухої стіни старого зернового складу, а тоді звернули в настільки вузький прохід, що двом людям із мокрими плащами там було вже затісно. Над головами тяглися мотузки для білизни, зараз порожні, тільки один старий рукав сорочки бився на вітрі, ніби білий язик якогось повішеного.

Елла йшла за півкроку позаду й праворуч.

Не тому, що довіряла йому прикривати спину.

А тому, що з цієї позиції було зручно бачити і його, і простір попереду, і, якщо знадобиться, дістати ножа до того, як він встигне обернутися.

Каел це знав.

І, схоже, не заперечував.

— Якщо ти зараз приведеш мене в чергову кімнату, де є тільки ліжко, стіл і запах чужої поразки, — сказала Елла, не підвищуючи голосу, — я сприйму це як особисту образу.

— Тоді підготуйся образитися, — відповів він.

— Тобто все ж кімната.

— Це Кальдор. Тут у людей або кімната, або канавка вздовж дороги. Іноді — без вибору.

— А я вже майже повірила, що ти романтик.

— У тебе дВже низький поріг для фантазій.

Елла скривилася. Біль у боці знову нагадав про себе — Вже не різко, як раніше, а важко, тупо, з тією впертістю, з якою тіло мститься за те, що його занадто довго використовували як інструмент.

Каел, не озираючись, сказав:

— Якщо зараз скажеш “я в порядку”, я розвернуся і піду сам.

— Я не збиралась цього казати.

— Добре. Значить, ти хоча б не дурна.

— Це найтепліше, що я від тебе чула за весь день.

— Не тіш себе. Це не комплімент.

— Звісно. У тебе, мабуть, навіть компліменти звучать так, ніби ти повідомляєш людині про її борги.

Він хмикнув. Не сміхом — просто коротким видихом, який у будь-кого іншого зійшов би за роздратування.

— У тебе дВже багато енергії для пораненої.

— У мене дВже мало терпіння для людини, яка весь час говорить так, ніби кожне слово треба витягувати з неї ножем.

— А ти, бачу, спеціалістка з ножів.

— У деяких районах це майже освіта.

Він нарешті зупинився.

Перед ними були низькі дерев’яні двері, оббиті тонкими смугами заліза. Стіна навколо — сира, темна, стара, з лущеною штукатуркою, крізь яку проступала цегла. Над дверима колись, можливо, висів ліхтар, але тепер лишився тільки гак. Вікно — одне, високо і вузько, майже як бійниця.

Каел дістав із кишені тонкий ключ.

Елла подивилася на двері, потім на нього.

— Скажи мені хоча б, що всередині не гірше, ніж здається.

— Усередині сухіше, — відповів він.

— Тобто гірше.

— Залежить від смаку.

— У тебе дВже поганий смак.

— Я виживаю не ним.

Замок клацнув.

Двері відчинилися всередину, і в обличчя їм одразу вдарив запах старого дерева, холодної цегли, попелу, що давно втратив вогонь, і тієї втомленої сирості, яка буває тільки в кімнатах, де надто часто мовчать.

Елла переступила поріг повільно.

Одна кімната.

Ліжко біля стіни — жорстке, нерівне, із тонким матрацом, який радше нагадував погрозу спині. Стіл. Стілець. Низька пічка в кутку. Скриня біля стіни. Таз. Глечик. І вузьке віконце, що виходило у двір-колодязь, де зараз виднілася тільки чорна мокра стіна навпроти.

Елла озирнулася і врешті сказала:

— Знаєш, я забираю свої слова назад.

Каел зачинив двері й засунув засув.

— Які саме?

— Про образу. Це не образа. Це дВже особистий спосіб сказати людині, що вона тобі не подобається.

— Тобі не обов’язково має подобатися місце.

— О, дякую, що пояснив. А я вже думала, мені просто бракує уяви, щоб оцінити вишуканість цього гнізда.

Каел скинув плащ, повісив на гвіздок біля дверей і глянув на неї спокійно.

— Тут є дах. Засув. Можливість вийти двома шляхами, якщо дВже знадобиться. І тут про мене знають менше, ніж у попередньому місці. Для цієї ночі вистачить.

Елла сперлася рукою об стіл, бо на мить різко пішло в очах.

— Ти завжди так говориш, ніби кімната — це лише форма відступу.

— А чим іще вона має бути?

— Не знаю. Іноді люди називають кімнату місцем, де можна видихнути.

— Люди люблять називати красивими словами речі, які насправді просто не хочуть втрачати.

Вона повільно сіла на край ліжка і відразу скривилася.

— О боги, ти серйозно.

— Що?

— Це жорсткіше, ніж лавка в комірчині для солі.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Я, можливо, саме зараз зливаюся з цим матрацом у новий вид покарання.

— Це теж тимчасово.

Елла підвела очі.

— У тебе все тимчасово, так?

Він нахилився, підкинув кілька дрібних трісок у пічку, дістав із кишені кресало.

— А в тебе ні?

Вона не відповіла одразу.

Пічка довго не хотіла брати іскру, наче теж вирішила, що ця ніч їй не подобається. Нарешті всередині щось тонко затріщало, потім з’явився кволий вогник.

Елла дивилась на нього в напівтемряві.

— Ні, — сказала вона тихо. — У мене якраз навпаки. Я надто довго жила так, ніби все остаточне. Кожна помилка. Кожен голодний день. Кожен неправильний погляд. Кожне ім’я. Тому й дивуюся людям, які вміють тримати все на відстані.

Каел випростався.