Глава 4. Тінь повертається

Дзвінок унизу був тихим.

Саме тому від нього морозило сильніше, ніж від крику.

У Кальдорі люди, які приходили ламати двері, рідко користувалися дзвоником. Люди, які вважали себе настільки впевненими, що могли дозволити собі ввічливість, майже завжди виявлялися значно гіршими.

Каел повільно встав зі столу.

Елла вже не сиділа. Ніж у її руці з’явився так швидко, ніби весь цей час був не в рукаві, а в самій кисті. Вона стояла трохи боком до дверей, але очима встигала тримати і вікно, і коридор, і його. Добра звичка. Погане життя.

Унизу голос повторив:

— Пані Хест, ми не хочемо завдавати вам незручностей.

Хазяйка відповіла не відразу. Її буркотливість, якої завжди вистачало на всіх постояльців, тепер звучала тонше, наче хтось узяв знайомий голос і витяг із нього половину хребта.

— У мене завжди незручності, добродію. У цьому весь мій дім.

— Тоді ми навіть не зіпсуємо вам настрій. Ми шукаємо одну дівчину.

Каел нахилив голову, прислухаючись. Не до слів. До пауз між ними. До ваги голосу. До того, як той рухався коридором унизу.

Елла прошепотіла:

— Вони не самі.

— Я знаю.

— Скільки?

— Мінімум троє. Можливо, четверо.

— Звідки?

— Один говорить. Один мовчить занадто рівно. Один Вже стоїть ліворуч від входу — дошка під ним не рипить, бо він важчий. Четвертий, якщо є, ззаду або на дворі.

Елла на мить глянула на нього.

— Ти це вигадав, щоб здаватися розумнішим?

— Ні. Щоб ти не зробила дурницю раніше за мене.

— Прикро, але зараз це навіть турботливо прозвучало.

— Не звикай.

Вона коротко скривила рот, але напруга в її плечах на секунду стала меншою. Лише на секунду.

Унизу знову почувся голос.

— Пані Хест, ви мовчите так, ніби ми вже почали вам не подобатися.

— А ви говорите так, ніби мені це має заважати, — пробурчала стара.

— Нам потрібна тільки дівчина.

— Тут повно дівчат. Людських, напівлюдських, дурних, тверезих, брудних і тих, що досі думають, ніби вийдуть заміж. Уточнюйте.

Каел ледь повів бровою.

Елла прошепотіла:

— Я недооцінювала твою хазяйку.

— Вона бере гроші за кімнату. Це дисциплінує.

— Це не дисципліна. Це люта жадібність.

— У Кальдорі це той самий талант, тільки дешевше названий.

Унизу чоловік сказав Вже тихіше:

— Невисока. Темне волосся. Поранена. Неспокійна.

— Яка образлива характеристика, — пробурмотіла Елла.

— Зате точна, — так само тихо відповів Каел.

— Я можу піти через вікно.

— Можеш.

— Але?

— Але якщо вони прийшли так ввічливо, двір Вже, швидше за все, не порожній.

— “Швидше за все” — це не доказ.

— А “я поранена і хочу стрибнути в темний двір” — не план.

Елла дВже повільно перевела на нього погляд.

— Ти завжди так говориш? Ніби кожен навколо тебе трохи тупіший, ніж міг би бути.

— Ні. Іноді люди дають мені відпочити.

— Шкода, що не сьогодні.

— Взаємно.

У коридорі нижче хтось ступив на першу сходинку. ДВже обережно. Потім на другу.

Каел одразу рушив до дверей. Поставив два пальці на дерево, ніби міг відчути крізь нього, хто саме йде. Потім швидко озирнув кімнату.

Стіл. Ліжко. Один стілець. Скриня. Глечик. Вікно. Тріщина в стіні біля підвіконня. Старий килим, який нічого не вартий, окрім того, щоб під ним ховати пил.

Погана кімната для оборони.

Ще гірша — для двох людей, які навіть не довіряють одне одному.

— Ліжко, — сказав він.

— Що?

— До дверей. Навскіс.

Елла не перепитувала двічі. Відклала ніж лише настільки, щоб двома руками вхопитися за край ліжка. Каел узявся з іншого боку. Разом вони без зайвого гуркоту поставили його ребром так, щоб двері, навіть якщо піддадуться, не розкрилися одразу.

— Це тебе заспокоює? — запитала Елла.

— Ні.

— Мене теж.

— Тоді вже є щось спільне.

Внизу хазяйка все ще тягнула час.

— Поранена, кажете? — її голос звучав сердито, але Каел чув, як та насправді боїться. — У мене тут половина квартирантів поранені. Один тіфлінг учора впав із даху, бо вирішив, що вміє літати. Людина з третього поверху прокинулася з ножем у стегні й досі думає, що це романтика. Дворф унизу знову посварився зі своїм самогонним апаратом. Вам треба конкретніше.

— Ця дівчина не місцева, — відповів чоловік.

— У Кальдорі всі місцеві, щойно перестають мати куди йти.

Елла тихо видихнула.

— Я б її обійняла, якби не момент.

— Вона б тебе вкусила, — сказав Каел.

— Я знаю. Саме тому й поважаю.

Ще крок на сходах.

Той самий голос, тепер Вже ближче:

— Пані Хест, я не хочу псувати вам сходи.

— А я не хочу, щоб незнайомі чоловіки ходили моїм будинком, як у себе вдома.

— Отже, ми обоє сьогодні трохи розчаровані.

Елла ледь поморщилась.

— Він робить це навмисно.

— Що саме?

— Говорить так, ніби все ще можна домовитися.

— Можливо, він сам у це вірить.

— Ні. Такі, як він, вірять лише в те, що після розмови буде тихіше, ніж до неї.

Каел кинув на неї короткий погляд.

— “Такі, як він”?

Елла стиснула губи.

— Не зараз.

— Коли тоді?

— Коли не стоятиму в чужій кімнаті з ножем, а за дверима не буде людей, які хочуть зробити з мене урок.

— Поганий графік для відвертості.

— Зате реалістичний.

Каел кивнув на вікно.

— Поглянь униз.

Вона підійшла, ледь відхилила край важкої вологої фіранки і завмерла.

— Є хто? — спитав він.

— Не бачу.

— Це відповідь людини, яка сподівається, а не знає.

— А ти, звісно, вже знаєш?

— Ні. Але якби я хотів загнати когось у кімнаті, двір би не лишав пустим.

Елла відпустила тканину.

— Ти дратуєш.

— Це ми вже теж обговорювали.