Глава 3. Ціна втручання

До світанку Кальдор світлішав неохоче.

Не так, як нормальні міста, де ніч відступає перед ранком, наче визнає поразку. Тут темрява просто рідшала, ніби її розводили брудною водою. Камінь ставав сірим, небо — попелястим, а люди — тільки помітнішими у своїй втомі. З вікон виливали помиї. На ринку лаялися візники. Десь далі, в нижніх кварталах, Вже стукали молотами по залізу, і цей звук із кожним днем здавався Каелові не початком роботи, а доказом, що місто ніколи не припиняє щось ламати.

Він ішов до “Гнилого дзвону” і вже знав, що добрих новин там не буде.

На лівому рукаві, який довелося перекинути на ходу, лишилася вузька порізана смуга. Не глибоко. Але сама тканина пахла дивно — не отрутою, не мастилом, не звичною вуличною бруднотою. Той чорний слід, що залишився після стилета чоловіка з темною пластиною, нікуди не зник із пам’яті. Каелу це не подобалося. Не тому, що він уперше в житті зустрів дивну зброю. А тому, що такі речі ніколи не ходять самі. За ними завжди йдуть люди, які вважають себе важливішими за звичайний порядок міста.

Біля корчми вже стояли двоє.

Не ті самі, що вночі. Але схожі достатньо, щоб Каел не повірив у випадковість.

Один був високий, із вузьким лицем і такими чистими чоботами, ніби його сюди приніс не Кальдор, а чиєсь погане рішення. Другий — нижчий, ширший, зі шрамом під вухом і руками людини, яка звикла тримати не молот, не сокиру і не кухоль, а щось швидше й дорожче. Обоє мовчали саме так, як мовчать ті, кому слова не потрібні для погрози.

Каел не сповільнився.

Високий зробив півкроку вперед.

— Рано, — сказав він.

— Для тебе? — спитав Каел.

— Для зайвих помилок.

— Тоді відійди. Не люблю повторюватися.

Чоловік трохи примружився.

— А я не люблю, коли люди вважають, що ще мають вибір.

— У Кальдорі? — Каел ковзнув поглядом по його коміру, по застібці, по гладкому темному шнурку, який зникав під плащем. — Ти швидко переймаєш тутешні звички.

Другий коротко, майже беззвучно хмикнув.

Високий ще мить дивився на нього, а потім сказав:

— Усередину. Він чекає.

— Хто — “він”? — спитав Каел. — Рот чи той, хто стоїть за його спиною?

— Різниця для тебе неістотна.

— От якраз так завжди кажуть люди, для яких різниця найбільша.

Двері корчми відчинилися ще до того, як хтось устиг відповісти. На порозі з’явився сам Гелм Рот — блідіший, ніж учора, з мокрою серветкою в руці й таким виразом, ніби цілу ніч сперечався не з людьми, а з наслідками.

— Ворн, — сказав він швидко. — Усередину. Зараз.

Каел пройшов повз двох мовчазних так, ніби ті були частиною погоди, а не застереженням. У спину він відчув погляди, але не обернувся.

Усередині “Гнилий дзвін” виглядав навіть гірше, ніж уночі. При ранковому світлі корчма втрачала останні залишки таємничості і ставала тим, чим була насправді: мокрим, жирним, втомленим шлунком міста. На столах сохли пивні кільця. Корчмар, старий кремезний напіворк, протирав кухлі так, ніби давно перестав вірити, що їх можна зробити чистими. Біля стіни спав хтось у дорожньому плащі, поклавши голову на передпліччя, і навіть не ворухнувся, коли Каел проходив повз.

Рот завів його не в задню кімнату, а в бічний закуток біля комори, де пахло вином, мокрою вовною і перцем. Там було тісно. І це вже саме по собі було поганим знаком.

— Ну? — сказав Каел. — Починай.

Рот глянув на нього, потім на двері, ніби перевіряв, чи їх точно не чують. А тоді випалив:

— Що ти наробив?

Каел сперся плечем об косяк.

— Доброго ранку і тобі.

— Не починай.

— Це ти почав.

— Ворн, — Рот витер лице серветкою, яка вже давно нічого не витирала, а лише розмазувала вологу. — Ти мав принести річ. Не дівчину. Не проблеми. Не людей із такими обличчями під моїми дверима.

— Я нікого не приводив. Вони самі прийшли.

— О, яка тонка різниця. Мені аж полегшало.

— Це твоя справа мене туди послала.

Рот різко нахилився до нього.

— А ти мав розум, щоб повернутися без зайвого.

Каел помовчав рівно стільки, щоб це стало образливим.

— Ти збрехав, — сказав він.

— Це Кальдор. Тут усі брешуть.

— Ні. Тут усі недоговорюють. А ти збрехав.

Рот стиснув пальцями край бочки, яка слугувала їм столом.

— Тобі різниця принципова?

— Коли я стою між ножем і чужим горлом — так.

— Не драматизуй.

— Не принижуй себе.

Рот коротко, криво посміхнувся.

— От скажи мені, Ворн, ти такий від народження чи тебе навмисно десь учили говорити так, щоб кожна фраза звучала як маленька бійка?

— А тебе десь учили наймати людей на смерть і при цьому вдавати, що це просто незручність у рахунках?

— Це несправедливо.

— Це ранок.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

Рот видихнув і дістав зі шкіряної кишені той самий мішечок зі сріблом, який Каел учора взяв наперед. Поклав на бочку між ними.

— Забери все, — сказав він. — І зникни.

Каел не поворухнувся.

— Оце вже цікавіше.

— Не грайся.

— Я не граюся. Я намагаюсь зрозуміти, що ти так відчайдушно хочеш закрити.

— Я хочу закрити дВже просту річ: себе. Свою корчму. Свою шию. І всі ті речі, які люди на кшталт тебе чомусь називають принизливим словом “здоровий глузд”.

— Тоді говори прямо.

Рот підняв на нього втомлені очі.

— Добре. Прямо? Прямо так прямо. Ти вліз не туди. Річ, яку вкрали, не з тих, які губляться без наслідків. Дівчина, яку ти не приніс, не з тих, кого потім просто знаходять у канаві і забувають до обіду. А люди, яких ти вже бачив, не з тих, кого можна образити і далі жити на тій самій вулиці.

— Нарешті.

— Не виглядай задоволеним. Це не хороша новина.

— Я не задоволений. Я просто люблю, коли мені перестають продавати туман.

Рот глянув на двері ще раз і заговорив тихіше: