Глава 1. Дощ над Кальдором

Кальдор ніколи не був містом, яке люблять.

Його терпіли. Ним користувалися. Ним лякали дітей у великих домах на пагорбах і згадували пошепки в тих залах, де ще робили вигляд, ніби світ тримається на законах, а не на силі. У добрі роки Кальдор називали торговим вузлом. У погані — вигрібною ямою королівства, якого вже давно не існувало. Обидва визначення були правдиві рівно настільки, наскільки правда взагалі щось важила в Астералі після розпаду.

Під дощем місто ставало чеснішим.

Камінь темнів, дошки на фасадах розбухали, іржа на ланцюгах проступала яскравіше, а запахи — крові, пива, вугілля, риб’ячої луски, людського поту й річкової гнилі — вже не намагалися ховатися один за одним. Дощ змивав пил, але не бруд. І в цьому, думав Каел Ворн, була певна гідність. Мала. Жорстока. Але гідність.

Він ішов верхнім ярусом шкіряного кварталу, де арки ще пам’ятали часи, коли ремісничі цехи клялися на честь, а не на ціну. Тепер над входами висіли криві гачки, обгризені герби і дерев’яні вивіски, переписані по п’ять разів. Під одним навісом сварилися двоє напіворкських носіїв — один рудий, широкий у плечах, другий сіріший, нижчий, але з такими руками, ніби в дитинстві його годували не хлібом, а каменем. Біля ковальні старий дворф із обпаленою бородою так люто вичитував учня-людину, що той майже фізично стискався під кожним словом. А трохи далі тіфлінка в зеленому каптурі, з тонкими загнутими назад рогами, продавала не вино, не тканину й не талісмани — вона продавала чутки, загорнуті в клапті пергаменту, і брала за них дорожче, ніж кравець за зимовий плащ.

Каел ні на кому не затримував погляду довше, ніж треба.

У Кальдорі безпечніше бачити місто цілком і не запам’ятовувати окремих облич. Обличчя зобов’язують. А зобов’язання завжди кінчаються або кров’ю, або боргом.

На розі біля старої арки, де колись висів знак шкіряного цеху, а тепер лишився самий іржавий гак, на нього вже чекали.

Троє.

Вони стояли саме так, як стоять люди, що дВже хочуть здаватися серйознішими, ніж є насправді. Один відкрито посеред проходу, другий праворуч, ніби ненароком сперся на стіну, а третій у тіні — явно переконаний, що темрява робить його невидимим. У центрі — Шерг. Дрібний збирач боргів із вічно роздратованими очима, дешевим золотим кільцем у вусі й обличчям, яке саме просило, щоб його спростили кулаком.

Шерг побачив Каела і всміхнувся тією посмішкою, яка не означала нічого, крім втоми від самого себе.

— Ворн, — сказав він. — Я вже почав думати, що ти навчився не приходити туди, де тебе чекають.

Каел зупинився за два кроки від нього, дощ стікав із краю каптура йому на плечі.

— Це рідко окупається, — сказав він.

— От бачиш? А мені казали, ти безнадійний.

— Хто саме?

— Люди.

— У тебе погані люди.

Шерг фиркнув і розвів руками.

— У мене, Ворн, рівно ті люди, яких Кальдор дає за мої гроші. А місто останнім часом дрібніє. Тіфлінги хочуть більше, орки стали надто гордими, дворфи взагалі не йдуть на дрібні справи, ельфів тут відроду не було, а люди… — він озирнувся на двох своїх супутників і скривився. — Ну, людей ти бачиш.

Праворуч стояв худий хлопець із вузьким ножем і мокрим чубом, який ліз йому в очі. Ліворуч — кремезніший, старший, із поламаним носом і руками м’ясника, але рухався він занадто повільно для людини, яка часто б’ється. Третій, у тіні, не вмів чекати тихо — дихав так, що його можна було б знайти навіть із заплющеними очима.

— Бачу, — сказав Каел. — І не в захваті.

— От за це я тебе й не люблю, — сказав Шерг. — Ти дивишся на людей так, ніби їх Вже оцінив і вже розчарувався.

— Ні. Іноді я ще даю їм шанс.

— І як, багато хто його переживає?

— Не всі.

Шерг посміхнувся трохи ширше. Він умів сміятися з речей, які нормальна людина принаймні спершу мала б сприймати як погрозу.

— Знаєш, іноді мені здається, що ти навмисно говориш спокійно, щоб усім довкола хотілося вдарити тебе першим.

— Інколи це допомагає зрозуміти, з ким маєш справу.

— А якщо людина розумна й не б’є?

— Тоді я хоча б не витрачаю час.

Шерг переступив із ноги на ногу. Він мерз, дратувався і, що важливіше, кудись поспішав. Це було видно по тому, як він поглядав у провулок за спиною, ніби чекав когось ще або боявся, що їх самих побачать.

— Гаразд, — сказав він. — Давай без цього твого… — він невизначено повів пальцями в повітрі, — без цього, словом. Твій боржник просить час.

— Ні.

— Я ще не сказав скільки.

— Неважливо.

— Він каже, що в нього хвора дружина.

— У нього її немає.

— Каже, є.

— Позаминулого тижня була сестра.

— Люди плутаються в родичах.

— Коли брешуть — так.

Шерг зітхнув з перебільшеним терпінням.

— Добре. Тоді інший аргумент. У нього діти.

— І знову — ні.

— Слухай, — Шерг нахилився трохи ближче, — ти ж не лічиш чужих дітей по кварталах, правда? Я розумію, ти чоловік уважний, але не до такого ж ступеня.

— Я лічу те, що впливає на оплату.

— От саме тому з тобою так важко пити.

— Я з тобою не п’ю.

— Ось бачиш? Я ж кажу — нестерпний.

Збоку молодший нарешті не витримав:

— Шерге, може, просто скажемо йому, що боржник заплатить завтра, і хай іде до всіх чортів? Чого ми тут…

— Тихо, — сказав Шерг, не обертаючись. — Коли мені потрібен буде твій голос, я куплю його окремо.

Хлопець замовк, але з таким виглядом, ніби образився не на слова, а на сам факт, що його не бояться.

Каел ковзнув по ньому поглядом.

— Він уперше з ножем на такій розмові?

Шерг коротко стиснув губи.

— А що?

— Плечі затиснуті. Лікоть надто високо. Якщо полізе, вдарить зверху вниз, не вбік. Так роблять або ті, хто вчиться, або ті, хто молиться.

— Ти зараз його аналізуєш, чи мене дратуєш?

— І те, і те.

Шерг скривився.