18. Вибір

Наступного дня дощ ущух, але відчуття зливи жило всередині Ліни. Лист, знайдений під час бурі, вона заховала у своїй кімнаті між сторінками книги з книгарні, але слова не виходили з голови.

На вечір вона знову опинилася біля кав’ярні. І там, біля дверей, чекав він — Артем.

— Я думав, ти не прийдеш, — сказав він тихо, коли вона наблизилася. — Але радий, що ти тут. Я не вмію ховати, Ліно… Ти мені подобаєшся. Може, це звучить занадто швидко, але я не можу більше мовчати.

Його слова були теплими, щирими, але водночас занурили її в хаос. У цей момент з іншого боку вулиці долинув знайомий голос:

— Ліно!

Вона обернулася. Артем напружився. Перед нею стояв Артемів повна протилежність — Денис, у мокрій куртці, із впертим поглядом.

— Ми мусимо поговорити, — його голос був твердим, але очі видавали вразливість. — Я більше не хочу робити вигляд, що між нами нічого не було. Я помилився, але ти досі важлива для мене.

Вітер хитав жовте листя між ними, немов і саме місто завмерло в очікуванні її відповіді.

І тут Ліна відчула у кишені шурхіт. Вона дістала новий конверт — цього разу чорний, відмінний від попередніх. Розірвавши край, вона прочитала кілька рядків:

"Настає час вибору. Один подарує тобі майбутнє, інший — поверне минуле. Але пам’ятай: серце помиляється рідше, ніж розум."

Руки Ліни затремтіли. Вона підняла погляд — перед нею стояли двоє хлопців, два різні шляхи, дві історії. І жоден вибір не здавався простим.

Ліна стиснула лист у руках, ніби боялася, що слова з нього просочаться крізь пальці. Вона відчувала на собі два погляди: гарячий, відкритий — Артема, і гострий, упертий — Дениса.

— Ти мовчиш, — першим порушив тишу Артем. Його голос тремтів, хоча він намагався виглядати спокійним. — Але твої очі все кажуть.

— Не поспішай, — кинув Денис, крокуючи ближче. — Ти не знаєш її так, як я. Не знаєш, як вона мовчить, коли їй боляче, і як сміється, коли хоче приховати сльози.

Ліна відчула, як у грудях стискається. Вона зробила крок назад, не витримуючи цього тиску.

— Досить, — прошепотіла. — Ви обоє зараз говорите так, ніби я — трофей. Але я теж маю право вибирати.

Її голос зірвався, і на мить настала тиша, яку порушив лише шелест осіннього вітру.

— Ти маєш рацію, — тихо озвався Артем. Він відступив, але не відвів погляду. — Я не хочу тебе втратити, але й не хочу тиснути.

— А я не збираюсь відходити, — навпаки, твердо сказав Денис. — Ти для мене не просто спогад, Ліно. Я хочу, щоб ти це зрозуміла.

Вона заплющила очі й відчула, як голова йде обертом. І раптом повз пролетів ще один аркуш паперу, притиснутий вітром до її ніг. Це був не лист, а вирваний уривок з книги, зі словами, які ніби відгукнулися їй у серці:

"Не бійся втратити — бійся ніколи не знайти справжнього."

Ліна підняла аркуш, і в ту ж мить зрозуміла: відповідь ще не готова, але доля вже близько.