17. Злива

Небо раптом стемніло, і вітер розігнав пожовкле листя з алеї. Ліна саме поверталася з книгарні, коли перші важкі краплі дощу впали їй на плечі. За мить почалася справжня злива. Вулиця спорожніла, перехожі поспіхом шукали укриття.

— Сюди! — гукнув знайомий голос.

Вона підняла голову й побачила Артема, який стояв під навісом старої зупинки. Він тримав у руках парасольку, але від дощу вона мало рятувала. Ліна вагалася лише секунду, потім кинулася до нього, ховаючись від потоків води.

— От і знову ми, — усміхнувся він, струшуючи краплі з волосся. — Мабуть, дощі знають, коли нас зводити.

Ліна відчула, як серце підстрибнуло. В його словах було щось надто співзвучне її думкам.

— Схоже, — тихо відповіла вона, дивлячись на мокру бруківку.

Їхні плечі торкалися, і від цієї близькості їй ставало тепло, хоч злива лише дужчала. Артем обережно розкрив парасольку ширше, вкриваючи їх обох.

— Дивно, але з тобою навіть дощ здається світлішим, — промовив він.

Ліна стиснула в руці сумку, де лежала книга й закладка з дивними словами. Її серце коливалося: між минулим, яке несподівано ожило, і теперішнім, яке так сильно кликало вперед.

Злива не вщухала, а в голові Ліни лунало єдине запитання: кого ж насправді посилає їй ця осінь?

Їхні розмови заглушав стукіт дощу, але Ліна відчувала кожне слово Артема, наче воно падало прямо в її серце. Вона вже хотіла щось відповісти, коли вітер різко підхопив аркуш паперу й кинув його під їхні ноги.

— Що це? — Артем нахилився, підняв.

Ліна побачила знайомий почерк. Це був ще один лист. Аркуш був злегка розмоклим від дощу, але слова читалися чітко:

"Не забувай, Ліно: у твоїх кроків є свідки. І навіть злива не змиє слідів."

Ліна відчула, як холод пробіг по спині. Артем здивовано глянув на неї, ніби чекав пояснень, але вона лише мовчала, стискаючи руки.

І в ту ж мить, крізь потоки дощу, на протилежному боці вулиці вона побачила силует. Хлопець із капюшоном стояв під ліхтарем, і навіть здалеку вона впізнала його — Дениса.

Їхні погляди зустрілися на мить, перш ніж він розчинився в темряві й шумі зливи.

Ліна більше не знала, що було справжнім — випадковість чи доля.