Розділу 16. Осінній ярмарок:

Вечірній ярмарок світився сотнями гірлянд — вогники миготіли на дерев’яних прилавках, пахло гарячим шоколадом, корицею і печеними яблуками. Повітря було прохолодне, але від натовпу й святкової метушні ставало тепліше.

Ліна зупинилася біля прилавку з медовими свічками, коли раптом хтось легенько торкнувся її плеча. Вона обернулася — перед нею стояв Денис. Його шарф був недбало накинутий, у руках він тримав два стаканчики глінтвейну.

— Ти виглядаєш так, ніби шукаєш щось більше, ніж свічку, — усміхнувся він, простягаючи їй один стаканчик.

Ліна ледь посміхнулася:
— А ти, здається, завжди з’являєшся там, де я найменше очікую.

Денис нахилився трохи ближче, і в його голосі з’явилась інша, глибша інтонація:
— Може, тому що я більше не хочу бути для тебе випадковістю.

Ліна ще не встигла відповісти, як позаду пролунало знайоме, майже забуте звертання:

— Ліно?..

Вона завмерла. Голос був настільки рідний, що серце стислося. Повільно обернувшись, вона побачила Артема — її колишнього. Його темна куртка була присипана інеєм, в руках — букет червоних троянд, який зовсім не вписувався у гамір ярмарку.

— Не думав, що зустріну тебе тут, — він спробував усміхнутися, але в очах промайнула тривога, коли помітив Дениса поруч.

Денис нахмурився, відчуваючи, як повітря між ними стало густішим від напруги. Він зробив крок уперед, ледь виставивши руку так, ніби хотів захистити Ліну.

— Може, тобі варто було б попередити, що збираєшся влаштувати сюрприз, — його голос був холодним.

Артем на мить знітився, але швидко відновив самовпевненість:
— Я не з тобою говорю. Ліно, можна тебе на хвилинку?

Ліна стисла стаканчик з глінтвейном, відчуваючи, як долоня тремтить. Її погляд метнувся від одного до іншого. Денис дивився уважно, мовчки запитуючи: ти сама вирішуєш.

Артем нахилив голову, наче благаючи, і прошепотів:
— Я шкодую. Я все ще…

— Досить, — різко перебила його Ліна. Її голос здригнувся, але вона зібралася. — Це не час і не місце.

У повітрі зависла пауза, розірвана шумом ярмарку й дитячим сміхом. Але між ними трьома — тиша була гнітюча й нестерпна.

Ліна відчула, як у грудях стискається повітря. Артем дивився на неї майже благаюче, але його слова вже не мали тієї сили, як колись. І саме в ту мить Денис — мовби відповідаючи замість неї — тихо, але рішуче простягнув руку й взяв її долоню у свою.

Його пальці були теплими, впевненими, і Ліна відчула, як уся напруга, яку Артем намагався повернути, розсипається на дрібні уламки. Це був не просто жест — це була відповідь, яку вона боялася вимовити вголос.

Артем застиг, неначе хтось вибив ґрунт з-під ніг. Кілька секунд він мовчав, а потім опустив очі, стискаючи квіти в руках.

— Зрозуміло… — видихнув він глухо, майже шепотом. — Більше не заважатиму.

Він розвернувся й зник у натовпі, залишивши по собі лише запах зимового повітря й трохи розчавлені пелюстки троянд, що впали на сніг.

Ліна ковтнула клубок у горлі, стискаючи руку Дениса міцніше. Вона не знала, що сказати, але він лише нахилився ближче й тихо прошепотів:

— Ти більше не сама.

Вона глянула на нього й уперше дозволила собі відчути легкість замість тягаря минулого.

— Мені… треба в книгарню, — раптом зірвалася вона, немов шукаючи ковток спокою. — Хочу ще одну книгу купити.

— Тоді йдемо, — Денис усміхнувся і, не відпускаючи її руки, повів крізь натовп у бік невеликої крамниці, що світилася теплими вогниками.

У книгарні пахло кавою та друкарською фарбою. Маленькі жовті лампи кидали теплі відблиски на полиці, і здавалося, ніби весь світ звузився до цих стін, завалених книжками.

Ліна ковзнула рукою по палітурках, і пальці тремтіли ще від нещодавньої сцени. Денис стояв поруч, ні на мить не відпускаючи її. Його присутність була тихою, але такою відчутною, що Ліна нарешті видихнула.

— Ти завжди ховаєшся у книжках, коли стає важко? — тихо спитав він, нахиляючись до її вуха.

Вона посміхнулася краєм губ.
— Можливо. Тут безпечніше.

Денис узяв із полиці одну книгу й простягнув їй.

— А якщо я хочу стати твоєю книгою? Тією, яку ти відкриєш, коли буде важко.

Ліна здригнулася від цих слів, але серце раптом забилося швидше. Вона прийняла книгу з його рук і відчула — це більше, ніж просто жарт. Це була обіцянка.

Навколо шуміли відвідувачі, перегортали сторінки, дзвеніли дзвіночки над дверима, але для неї весь цей простір звузився до однієї миті: його очей, теплих пальців, і того відчуття, що вона більше не мусить тікати.

— Добре, — відповіла вона, опустивши погляд на обкладинку. — Але попереджаю: я читаю дуже уважно.

Денис тихо засміявся, і цей сміх розтанув між сторінками, як найтепліший секрет, який вони поділили.

Ліна розгорнула книгу, яку щойно дав Денис. Між сторінками випала тонка картонна закладка з малюнком золотого листка. На ній було написано старим почерком:

«Все, що ти шукаєш, уже йде тобі назустріч.»

Вона завмерла. Слова звучали так, ніби хтось спеціально сховав їх тут для неї — саме в цю мить.

Денис нахилився ближче й теж прочитав напис. Його погляд на мить став серйозним, але потім він м’яко посміхнувся.

— Схоже, книги самі підказують тобі відповіді, — прошепотів він.

Ліна затиснула закладку в долоні, відчуваючи, як вона тепліє, немов жива. І вперше за довгий час у неї виникло відчуття, що все навколо — не випадковість.

Ліна поклала книгу на прилавок, але закладку залишила в руках. Вона мимоволі стискала її, наче боялася втратити щось важливе.

— Візьми, — Денис торкнувся її пальців. — Це тобі. Не загуби.

Ліна підняла очі — його погляд був теплий, але водночас у ньому ховалося щось більше, ніж проста турбота.

— Дякую, — ледве чутно прошепотіла вона, ховаючи закладку у внутрішню кишеню пальта.

За вікном ще було чути відлуння ярмаркової музики, сміх людей і тріск феєрверків. Але тут, у книгарні, панувала інша тиша — затишна, ніби кімната знала їх обох.