Розділ 14. Суперечка з колишнім

Ліна вийшла з вокзалу, намагаючись зібрати думки. Але варто було їй зробити кілька кроків, як почула знайомий голос:

— Ліно… почекай.

Вона різко обернулася. Перед нею стояв Олег — той, з ким у неї залишилось більше питань, ніж відповідей. Його очі горіли рішучістю, ніби він давно чекав цієї зустрічі.

— Ми повинні поговорити, — почав він, крокуючи ближче.
— Про що? — її голос був спокійний, але всередині клекотіло море.

— Про нас. Я хочу все повернути. Я знаю, що робив помилки, але… ти потрібна мені.

Його слова відгукнулися болем у її серці. Вона пам’ятала і теплі вечори, і холодні мовчання, і як важко було відпускати.

— Олег, — сказала вона тихо, але твердо, — ти хочеш повернути те, чого вже немає.

— Є! — перебив він. — Ти ж відчуваєш! Я бачу в твоїх очах…Ліна заплющила повіки, на мить здавалося, що все місто завмерло разом із нею. І саме тоді, коли вона відкрила їх, побачила в його руках щось несподіване: маленький згорток — конверт, схожий на ті, що знаходила вона.

— Звідки в тебе це? — голос її задрижав.

Олег мовчав, стискаючи папірець, а Ліна зрозуміла, що їхня розмова тільки починається.

— Відповідай, Олеже, — Ліна простягнула руку до конверта. — Чому він у тебе?

— Це… випадковість, — швидко мовив він, відступаючи на крок. — Я знайшов його. І зрозумів, що він… про тебе.

Ліна відчула, як серце б’ється швидше. Випадковість? Занадто легко сказано. Вона знала: подібні речі не трапляються просто так.

— Ти ніколи не вмів брехати, — сказала вона холодно. — І зараз не вмієш.

Він здригнувся, його впевненість раптом похитнулася.

— Я хочу тебе повернути, Ліно, — майже благально прозвучало. — Ці листи… вони нагадали мені, що я втратив.

Вона стиснула губи. «Листи»… він знає про кілька? Від цієї думки холодок пробіг по спині.

— Послухай, — її голос став твердішим. — Якщо ти справді тримаєш у руках те, що я думаю… тоді ти теж у цій історії. Але не смій використовувати це проти мене.

— Я не хочу змагатися з тобою, — прошепотів він. — Я хочу, щоб ми знову були разом.

Ліна відчула, як старі рани починають знову боліти. Але одночасно — дивне передчуття: цей конверт у його руках був ключем не лише до їхніх стосунків, а й до тієї таємниці, яка поступово розгорталася навколо неї.

Вона зробила крок назад.

— Олеже, це не про нас. Це щось більше. І якщо ти цього не розумієш — краще відійди.

Він опустив руку з конвертом, але не віддав його. Його погляд був повний рішучості й болю.

— Добре. Але тоді поясни: чому, коли я читаю ці слова… вони звучать так, ніби я їх колись сказав?

Ліна завмерла. Її думки змішалися, і світ знову почав хитатися між минулим і теперішнім.

Раптом перші краплі дощу впали на скло вокзалу. Їхній стукіт швидко наростав, і за кілька хвилин осінь розлилася рясною зливою. Ліна відчула, ніби сам світ вирішив змити все зайве й залишити тільки головне.

Олег стиснув конверт у руках, вода почала крапати йому на плечі, але він не відходив.

— Відповідай, — його голос тремтів, але не від слабкості, а від упертості. — Якщо це не про нас, то чому ці слова так боляче мені знайомі? Чому вони ніби з мого серця?

Ліна підняла на нього погляд. В дощових відблисках його обличчя здавалося чужим і водночас рідним.

— Може, — прошепотіла вона, — тому що ця кав’ярня… і ці листи… вони повертають не тільки мене. Вони повертають кожному те, що він приховав від себе.

Олег здригнувся. У його очах промайнув страх.

— Ти думаєш, я теж втягнутий у це?

Ліна не відповіла. Вона лише зробила крок ближче, простягнула руку до конверта — але не взяла його.

— Якщо ти справді читаєш там своє, — сказала вона тихо, — тоді, може, це і є твоя відповідь. Але моєї історії більше не буде між рядками. Вона моя.

Вона розвернулася й пішла під дощ, залишивши його стояти з конвертом у руці. Він дивився їй услід, а в грудях зростав клубок почуттів — ревність, розгубленість і дивна тривога.

Бо вперше за довгий час він зрозумів: Ліна належить не лише йому і навіть не лише собі. Вона була частиною чогось більшого — і він, можливо, теж.

Дощ стікав по вікнах, ніби сам час плакав, намагаючись змити їхню спільну історію.

Ліна йшла вулицею, закутавшись у теплий шарф. Дощ сипав дрібними холодними краплями, але в душі було ще холодніше. Її кроки луною віддавалися в пустому провулку, і вона вже майже дісталася додому, коли помітила білий конверт біля дверей кав’ярні.

Він був сухий, ніби його щойно поклали, попри те, що все навколо було мокрим від дощу. Ліна озирнулася — нікого. Тільки вогники ліхтарів і темний ліс поруч.

Вона підібрала конверт, руки трохи тремтіли. На ньому не було ні імені, ні адреси, лише знайомий запах кориці й легкий відтінок диму з каміну.

Розкривши лист, вона прочитала всього кілька рядків:

«Не думай, що ти одна. Історія, у якій ти опинилася, більша, ніж твої сумніви. Хтось іще читає її разом із тобою.»

Серце Ліни забилося швидше. Вона стисло сховала лист у кишеню й відчула, як у повітрі щось змінилося. Наче за кожним її кроком тепер хтось невидимий стежив.

І, можливо, це був не Олег.