Розділ 13. Вечірній вокзал

З самого ранку Ліна відчула дивну напругу. На столику, де ще вчора лежала купа книжок і невипитана чашка кави, тепер спочивав конверт. Білий, трохи пожовтілий від часу, з нерівним почерком її імені.

Вона вагалася кілька хвилин, перш ніж розкрити. Усередині був лист. Слова в ньому звучали так, ніби автор чув її вчорашні думки — ті, які вона нікому не говорила:

«Не бійся робити крок у темряву. Ти вже зробила його в серці. Вечір покаже тобі більше, ніж ти очікуєш».

Її охопив легкий холодок. Хто це міг написати? І як він знав?

Весь день вона ходила з листом у кишені, намагаючись не думати. Але вечір розставив усе на свої місця. На вокзалі, серед метушні людей, Ліна помітила знайоме обличчя. Не з минулого, але чомусь таке близьке. Новий знайомий, який кілька разів траплявся їй випадково в книжковій крамниці та кав’ярні, тепер стояв тут, наче чекав саме на неї.

Він усміхнувся і мовив:
— Ти отримала листа?

— Ти отримала листа? — його голос загубився у гомоні перону, але для Ліни він пролунав чітко.

Вона міцніше стиснула пальцями конверт, що досі лежав у кишені пальта.
— Це був ти? — запитала вона, вдивляючись у його очі.

Він не відразу відповів. Лише зробив крок ближче, і світ вокзалу, з його оголошеннями про прибуття потягів та шелестом валіз, ніби відсунувся на другий план.

— Я знав, що ти зрозумієш, — тихо сказав він. — Бо це не просто лист. Це твій відгук. Твої думки, які ти насправді давно носиш у собі.

Ліна розгублено посміхнулася.
— Ти говориш, ніби читаєш мене наскрізь.

Він засміявся коротко, але якось тепло:
— Можливо, я просто вгадую. А може… ми вже зустрічались раніше, тільки не пам’ятаємо цього.

Її серце затремтіло, мов від несподіваного вітру. Вона відчула, що цей вечір змінить щось у її житті.

— І що далі? — запитала вона, ховаючи хвилювання за іронічною посмішкою.

Він кивнув у бік потяга, що саме прибував на перон.

— Далі — ми вирішуємо разом. Чи сісти й поїхати, не знаючи навіть кінцевої зупинки… чи залишитися тут.

Ліна відчула, як повітря стало густішим, ніби саме місто завмерло, чекаючи її відповіді. Поїзд випустив клуб пари, і в ту мить здавалося, що навіть час сповільнився.

Він простягнув їй руку, чекаючи, не тиснучи, лише пропонуючи.
— Твоє рішення, — сказав тихо.

Ліна не відповіла. Вона дивилася на його руку, на миготливе світло ліхтарів, на конверт, що раптом видався важчим, ніж був. І саме в ту секунду, коли мала щось сказати, гучний свист потяга заглушив усі слова.

Вона лише вдихнула на повні груди й відчула запах кориці — той самий, що лишався від листів.