Розділ 11. Таємниці бабусі

Ліна любила приходити до бабусі восени. У її будинку завжди пахло яблуками, сушеними травами й старими книгами, а у вікнах м’яко гойдався вогонь свічок.

— Ти стала замисленою, — сказала бабуся, наливаючи чай у тонкі порцелянові чашки. — Осінь така пора. Вона завжди повертає те, що треба.

Ліна підняла погляд.
— А якщо повертає те, чого ти ще не готова прийняти?

Бабуся ледь усміхнулася.
— Готовність — не твоя справа. Це справа часу. Він знає краще.

Її слова відгукнулися в душі Ліни дивним тремтінням, ніби бабуся бачила щось більше, ніж можна було пояснити.

Того ж вечора, коли Ліна сиділа в кав’ярні й горнула в руках свою чашку, двері відчинилися — і зайшов Денис. Він був трохи розгублений, але все ж підійшов до барної стійки. Замовив звичне капучино.

Бариста поставив перед ним чашку з піною — і там, замість звичайного візерунка, з’явився чіткий малюнок: листок клена. Червоний, ніби справжній, такий яскравий, що аж важко було повірити, що то лише кава.

Денис завмер. Цей символ мав для нього значення ще з дитинства, нагадував про старий щоденник, який він колись ховав серед кленового листя.

Він підняв очі — і побачив Ліну. Її чашка теж ще теплілася, і від неї, здавалося, йшов тонкий запах кориці, такий самий, як від таємничого листа.

Вони зустрілися поглядами. Наче в осінньому шурхоті й ароматі кави щось невидиме знову сплело їхні дороги.

— Денис, — Ліна несміливо підняла очі від чашки. — А коли ти працюєш? Ти ж завжди тут, у кав’ярні…

Він усміхнувся, обертаючи чашку в руках, щоб ще раз глянути на малюнок у піні.
— Переважно вечорами. А чому питаєш?

Ліна знизала плечима.

— Просто дивно. Здається, ніби ця кав’ярня живе в іншому часі. Заходиш — і вже не помічаєш годинника.

Денис кивнув і нахилився трохи ближче.
— А може, так і є. Знаєш, у мене буває відчуття, ніби місце саме підбирає, хто і коли має прийти.

Її серце прискорено забилося. В його словах відчувалося щось більше, ніж проста фраза.

— Тобто… ти теж це відчуваєш? — тихо запитала вона.

Денис зробив ковток кави, затримав паузу, а тоді відповів:— Мабуть, так. Особливо сьогодні.

Він подивився прямо в її очі, і Ліна раптом згадала бабусині слова: «Осінь завжди повертає те, що треба».

У цю мить вона вже знала — їхня історія тільки починається.

Ліна ще раз ковтнула гарячий чай із ромашкою, а бабуся тим часом вийшла на ґанок. Осіннє повітря пахло яблуками й димом від сусідських печей.

— Осінь завжди повертає те, що треба, — повторила бабуся, вдивляючись у ліс, ніби там було щось більше, ніж просто дерева.

Ліна хотіла перепитати, але в цю мить у двері подзвонили. На порозі стояв Денис із двома стаканчиками кави.

— Вибач, що турбую. Я… — він зніяковіло усміхнувся, — подумав, що тобі сподобається сьогоднішній малюнок.

Він простягнув стакан. На піні кави, ніби намальоване рукою художника, було зображено маленьке листя клена. Але найдивніше — другий стакан, який він тримав, мав зовсім інший малюнок:

пташку. Денис задумливо глянув на нього.

— Це… дивно, — сказав він. — Я не малював цього. Пташка для мене щось значить… тільки я нікому не розповідав.

Бабуся, яка стояла за спиною Ліни, лише хитнула головою:

— Кав’ярня біля лісу завжди знає, кому що потрібно.

У Ліни по спині пробігли мурашки. Вона зрозуміла, що «таємниця» стає ближчою. І, можливо, тепер вона не одна, хто відчуває її силу.

Увечері Ліна таки пішла до кав’ярні. Дощ дрібно сипав по дахах, ліхтарі мерехтіли теплим світлом, а за вікнами ліс здавався темним і тихим, майже казковим.

Денис саме прибирав столи, але, побачивши її, зупинився й усміхнувся:

— Ти все ж прийшла. Я боявся, що після ранку буде… дивно.

— Мені цікаво, — відповіла Ліна, сідаючи до вікна.

Вони замовили чай із корицею й шматок яблучного пирога. У кав’ярні було майже порожньо, лише стара лампа над барною стійкою світила м’яким золотим світлом.

— Тобі не здається, — тихо сказав Денис, — що це місце… говорить із нами? Я сьогодні кілька разів малював каву — і кожен малюнок був ніби для когось особливим.

Ліна притиснула руки до чашки, відчуваючи тепло.

— Бабуся сказала, що осінь повертає те, що треба, — задумливо промовила вона. — Може, кав’ярня і є тим «ключем»?

Денис кивнув, але в його очах світилася іскра — цікавість і щось більше.

І в цю мить позаду них двері відчинилися, й у приміщення зайшов незнайомець у 

темному пальті. Він мовчки замовив каву й сів за далекий столик, залишивши після себе запах вологого листя й холодного повітря.

Ліна й Денис перезирнулися — обоє відчули: таємниця тільки починається.