Розділ 10. Розмова з бариста

Кав’ярня була майже порожня — тільки тихий шум кавомашини й запах свіжоспеченого пирога створювали затишок. Ліна замовила свій улюблений напій, і бариста, хлопець із теплою усмішкою та завжди трохи розкуйовдженим волоссям, поставив перед нею горнятко.

— Сьогодні ти виглядаєш інакше, — сказав він, ніби між іншим. — Наче дощ зробив тебе світлішою, а не сумнішою.

Ліна завмерла. Серце в грудях стиснулося: ці слова були майже дослівно з листа, який вона читала вчора.

— Вибач, я щось не те сказав? — бариста підняв брови й трохи ніяково всміхнувся.

— Ні, просто… цікаво, що ти так висловився, — відповіла Ліна, ховаючи здивування.

Він нахилився трохи ближче, ніби хотів поділитися таємницею:
— Знаєш, я завжди вірив, що люди іноді не помічають свого світла. І тоді треба нагадати їм про нього.

Її пальці міцніше обхопили горнятко. Занадто знайомо. Занадто близько до того, що було написано на аркуші.

— Ти завжди так кажеш клієнтам? — запитала вона напівжартома.

— Лише тим, хто виглядає так, ніби потребує кави й… трохи тепла, — він підморгнув.

Ліна усміхнулася, але в голові крутилася одна думка:

"Чи він може бути тим, хто пише мені листи?"

Ліна крутила ложечку в чашці, дивлячись, як пінка на каві повільно осідає. Денис витер стійку й, ніби вагаючись, кинув на неї швидкий погляд.

— Знаєш, Ліно… — почав він тихіше, ніж зазвичай.

Вона підняла очі. Його голос раптом став серйознішим, а усмішка трохи згасла.

— А може… — він замовк, ковтнувши слова. На обличчі промайнуло щось схоже на смуток чи розгубленість. — Забудь.

— Що «забудь»? — Ліна відчула, як усередині все стиснулося.

Денис лише знизав плечима й спробував віджартуватися:

— Хотів сказати, що, може, ти просто надто багато думаєш. Осінь іноді робить людей трохи… мрійниками.

Він повернувся до кавомашини, роблячи вигляд, що зайнятий, але Ліна не могла позбутися відчуття, що він справді хотів сказати щось інше.

"А може… він знає?" — подумала вона, пригладжуючи аркуш листа в сумці.

Ліна довго мовчала, розглядаючи пар, що здіймався з чашки. Їй хотілося знову запитати: що він хотів сказати? Але Денис стояв спиною, кудись дуже старанно перекладаючи чашки й баночки зі

спеціями, наче це було важливіше за все у світі.

— Ти ж тут працюєш не так давно, правда? — нарешті порушила тишу Ліна.

Він обернувся, усміхаючись уже більш звично:
— Кілька місяців. Але ця кав’ярня особлива, знаєш? Вона притягує людей. Не всіх, тільки тих, хто… шукає.

— Шукачів кави? — засміялася вона, намагаючись розрядити атмосферу.

— І кави теж, — він підморгнув, але в його голосі було щось глибше, ніж жарт.

Ліна зробила ковток напою, й теплий присмак кориці та меду огорнув її. Вона раптом згадала запах другого листа. Такий самий.

Випадковість?

Її пальці мимоволі стиснули сумку, де лежав аркуш.

Денис нахилився трохи ближче й тихо додав:
— Якщо колись здасться, що ти загубилася серед цього дощу й листя, просто приходь сюди. Тут завжди знайдеться місце для тебе.

Вона кивнула, хоча серце билося швидше. В його словах було щось більше, ніж проста люб’язність бариста.

"А може, він знає про листи? Або… навіть сам їх пише?" — промайнуло в голові.

Денис знову посміхнувся, вже легко й безтурботно, і відвернувся до наступного замовлення. А Ліна залишилася з кавою, теплом у грудях і новою загадкою, яку дуже хотілося розгадати.

— Ти так дивно світишся після тієї кави, — всміхнулася Марта, розгортаючи шарф і вмощуючись поруч. — Наче не просто напій був.

Ліна знітилася, опустила погляд у чашку, де ще теплилася остання крапля піни.
— Може, то просто збіг… але бариста сказав мені фразу. Ту саму, яка була в листі.

Марта завмерла, потім хитро примружилася.
— Я ж казала: ця кав’ярня не зовсім проста. Тут час іноді… підкручується. Чула, що кілька років тому над нею відкривали «зоряні вечори»? Приходили музиканти, читали поети, а хтось навіть казав, що тут лишаються відлуння думок.

— Відлуння думок? — перепитала Ліна, вражено.

— Ага. Мовби твої таємниці тут можуть відбитися у словах інших. — Марта поклала руку їй на плече й додала тихо: — Тільки обережно, бо такі місця забирають не лише слова, а й серце.

У кав’ярні дзеленькнув дзвоник дверей, дощ за вікном посилився. Ліна раптом відчула: запах кориці від листа й теплий аромат кави злилися в єдине. Наче хтось справді веде її за руку в цей незбагненний, трохи магічний світ.

Вона підняла очі й прошепотіла:
— Тоді це тільки початок…