Розділ 9. Другий лист

Вечір видався тихим. Дощ відступив, і крізь відчинене вікно Ліна чула, як ліс за кав’ярнею готується до сну: шелест листя, далекі крики птахів, запах сирої землі. Вона сиділа в кімнаті з пледом на плечах, горнятком м’ятного чаю й розгорнутою книгою.

Коли вона перегорнула сторінку, з книги випав аркуш. Серце одразу здригнулося: почерк був той самий, що й у першому листі.

Вона розгорнула його, і в кімнаті ніби стало ще тепліше від слів:

«Я бачив, як ти йшла сьогодні крізь парк. У твоїх очах було стільки смутку, що навіть дощ здавався світлішим за нього. Не дозволяй минулому забирати твою усмішку. Осінь — це не лише про втрати, це ще й про нові початки. Ти, можливо, цього не знаєш, але навіть зараз хтось вірить у твою силу більше, ніж ти сама.»

Ліна обхопила аркуш двома руками, наче боялася його загубити. Хто міг так точно передати її почуття? Вона ж і друзям не зізнавалася, як важко було сьогодні бачити Олексія.

Погляд упав на маленьку деталь унизу: намальований акварельний листок клена. Простий символ, але він змусив її посміхнутися вперше за день.

Вона відклала книгу, запалила свічку з ароматом кориці й підсунулася ближче до вікна.
"Може, це знак? Може, дійсно настав час дивитися вперед…", — подумала вона, вкладаючи лист у шкатулку поруч із першим.

Усередині осені з’явилося світло.

Ліна поклала аркуш на коліна й на мить просто сиділа, слухаючи, як годинник у кімнаті відмірює секунди. Вогник свічки тремтів, кидаючи м’які відблиски на стіни, ніби оживляючи старі книги на поличках.

Вона закуталася у плед ще сильніше, притуливши горнятко до щоки, і відчула, як тепло м’ятного чаю розливається всередині. За вікном на склі збиралися дрібні краплі дощу, але тепер він здавався не сумним, а навпаки — ритмом, що гармоніював із її серцем.

Вона перечитала слова кілька разів, і кожен рядок лягав на душу м’яко, як осіннє листя на землю. У цих рядках було щось більше, ніж проста підтримка. Вони звучали так, ніби їх писала людина, яка знає її так глибоко, як не знає ніхто.

Ліна взяла невеличкий блокнот, у який рідко писала, й уперше за довгий час захотіла відповісти.

"Дякую, хто б ти не був. Цей вечір став теплішим завдяки тобі. Я теж хочу вірити в нові початки. Можливо, ця осінь справді про це…"

Вона не знала, куди подіти цей аркуш, але відчувала: колись знайде спосіб передати свої слова назад.

Свічка догорала, і в кімнаті ставало темніше. Ліна загорнулася в плед так, ніби в кокон, і посміхнулася сама собі.
Ця ніч була не про самотність, а про спокій і тихе відчуття, що десь поруч у світі є хтось, хто розуміє її краще, ніж вона сама.

Наступного дня Ліна не витримала й узяла листа із собою в сумку. У душі було відчуття, що це не просто випадкова записка, а щось більше.

У кав’ярні біля лісу на неї вже чекала Марта. Вона сиділа за улюбленим столиком біля вікна з гарячим гарбузовим лате й весело помахала рукою.

— Ти така задумана сьогодні, — одразу помітила подруга. — Знову книжка засмоктала чи щось інше?

Ліна вагалася, але потім тихо витягла аркуш і поклала перед нею.
Марта пробіглася очима по рядках, і її погляд одразу потеплішав.

— Це так красиво… наче хтось справді бачить тебе зсередини. Але хто міг написати?.. — вона хитро примружилася.

У цей момент до їхнього столика підійшов хлопець із групи, якого Ліна бачила лише кілька разів.
— Привіт. Можна приєднатися? Тут усі столики зайняті, — він усміхнувся, тримаючи піднос із кавою й шматком шоколадного торта.

— Це наш одногрупник Назар, — швидко пояснила Марта. — Дуже розумний, але чомусь завжди запізнюється.

— Приємно познайомитися, — чемно кивнула Ліна.

Вони говорили про навчання, про дрібниці, а Ліна весь час відчувала, як лист у сумці немовби трохи зігріває її. І що дивніше — коли вона пізніше дістала його ще раз, то помітила нове. Аркуш пахнув не просто папером. У ньому було щось глибше: легкий аромат кориці й свіжості лісу після дощу.

Вона заплющила очі на секунду, вдихнула цей запах і відчула, що це не може бути звичайним листом.
Наче сама осінь вирішила залишити для неї повідомлення.

Коли вони вийшли з кав’ярні, вечір уже огортав вулицю м’яким світлом ліхтарів. Марта щось жартувала з Назаром, а Ліна йшла поряд, трохи мовчазна, але в душі — спокійна.

Уже біля дому вона дістала листа ще раз. Його куточки трохи загнулися від тепла рук, але слова світилися в серці так само ясно. Вітер підняв сухе листя з доріжки й ніби обережно поклав кілька кленових листків їй під ноги.

Ліна усміхнулася.
Вона не знала, хто ховається за цими рядками, але відчувала: він бачить її більше, ніж вона дозволяє іншим.

І знову цей аромат. Легкий, теплий, немов хтось розсипав у повітрі корицю й краплю дощу з лісу. Вона вдихнула його й подумала, що, можливо, цей лист і справді не зовсім із цього світу.

Ліна сховала аркуш у шкатулку, де тепер їх було вже два, і заснула тієї ночі з відчуттям, що її чекає щось більше, ніж просто осінь.