Розділ 8. Листя на лавці

Осінь поволі забарвлювала парк у мідно-золоті тони. Ліна йшла алеєю, відчуваючи, як під ногами шарудять кленові листки. Вона сіла на вільну лавку й дістала з сумки книжку. Але замість читання вдивлялася у повітря, що пахло вологим листям та кавою з найближчої кав’ярні.

— Давно не бачилися, Ліно.

Її серце завмерло. Голос був знайомий до болю. Вона повільно підняла очі й побачила його — Олексія. Колишній. Той, з ким були ночі розмов до ранку і сміх на вулицях міста, і той, хто залишив у душі невимовну порожнечу.

Він виглядав дорослішим: темна куртка, розтріпане волосся, але в погляді — те ж тепло, яке вона пам’ятала.

— Привіт, — нарешті сказала Ліна, намагаючись не видати хвилювання.

Він сів поруч, залишивши між ними трохи відстані. Листя падало на лавку й на його плече. Він струснув його, усміхнувшись так, ніби час не минув.

— Я часто згадую нас, — тихо промовив Олексій. — Чи ти теж?

Ліна стиснула пальцями сторінку книги, яку так і не відкрила. В її голові спалахнули спогади — їхні прогулянки, перший поцілунок, безглузді сварки… і та мить, коли все закінчилося.

— Згадую, — зізналася вона. — Але це вже минуле.

Він кивнув, поглянувши на клени довкола.
— Минуле завжди приходить у вигляді осені. Трохи сумної, трохи красивої.

Між ними запала тиша, і тільки листя шаруділо під ногами перехожих. Ліна відчула, що в її серці немає колишньої болі — лише теплий слід, як від старої фотографії.

Вона встала, посміхнулася і промовила:
— Дякую, що нагадав. Але тепер мені час йти.

І, залишивши його на лавці серед листя, вона пішла вперед — у свій новий світ, де чекали книги, таємниці й, можливо, нове кохання.

Ліна
"Чому він саме зараз? Чому тоді, коли я тільки почала дихати по-новому? Його голос усе ще будить у мені спогади, ніби ми вчора сміялися під зорями. Але я ж вже інша. Сильніша. Чи справді? Бо серце все одно стискається, коли він поруч. Мабуть, кохання ніколи не минає безслідно… Та я не хочу назад. Я хочу вперед."

Вона кинула швидкий погляд на його усмішку й відчула, що в ній є щось знайоме й водночас чуже.

Олексій

"Вона не змінилася… чи змінилася? В її очах більше впевненості, ніж колись. І все ж там лишилася ніжність, яку я втратив. Дурень… Я тоді думав, що роблю правильно, відпускаючи її. Але зараз бачу — я загубив єдине справжнє. Чи маю право знову повертатися в її життя? Мабуть, ні. Але хочеться хоча б бути десь поряд, хоча б ще раз чути її голос."

Він дивився, як вона говорить спокійно, але бачив, що десь глибше її слова болять.

Ліна

"Треба йти. Якщо залишуся ще хвилину — знову почну вірити. А цього не можна."

Вона підвелася й пішла, намагаючись не озиратися.

Олексій
Він залишився сидіти серед листя.
"Вона йде. Вона вже не моя. І, мабуть, ніколи не буде. Але… її усмішка — все одно моє улюблене спогадування. Може, саме так і має бути: я залишусь у її минулому, а вона піде в майбутнє, де їй буде добре."

Вітер підняв кілька листків і кинув йому на коліна. Він торкнувся їх, як чогось крихкого, і зітхнув.