Розділ 7. Парк під дощем

Дощ почався несподівано — легкі краплі падали на листя, створюючи тиху мелодію. Ліля йшла алеєю парку, тримаючи в руках книгу, яку вчора знайшла у бібліотеці. Вона не встигла взяти парасольку, тож сховалася під високим каштаном.

Раптом поруч почувся сміх. Хтось так само тікав від дощу.

— Гарна схованка, — сказав хлопець, який зупинився поруч. Він був трохи мокрий, але усмішка світилася на обличчі. — Хоча, чесно кажучи, каштан не найкращий парасоль.

Ліля мимоволі розсміялася.
— А у вас є кращий варіант?

Він підняв руку — у нього теж не було парасольки. Зате в очах світилася та сама грайлива іскра, від якої стає тепліше, навіть коли злива.

— Знаєш, — продовжив він, дивлячись на її книгу, — кажуть, що найцікавіші зустрічі трапляються випадково. Може, цей дощ — саме така історія?

Ліля на мить розгубилася. Їй здалося, ніби цей хлопець якимось чином пов’язаний із тією дивною бібліотекою. Його погляд був занадто уважним, ніби він щось знав.

— Мене звати Арсен, — простягнув він руку. — А тебе?

— Ліля, — відповіла вона і відчула, як несподівано для себе усміхається у відповідь.

Вони стояли під деревом, слухаючи дощ. І хоча навколо все було мокре, у серці Лілі ставало тепло, ніби з’являвся новий розділ її життя.

— Ой, я обмовилася, — дівчина легенько засміялася й поправила себе. — Мене звати Ліна.

Арсен здивовано підняв брову, але його усмішка стала ще м’якшою.

— Гарне ім’я. Пасує тобі.

Дощ ставав сильнішим, і краплі гучніше стукали по листю каштана. Ліна на мить затулила книгу під светром, аби не намокла. Арсен помітив це й кивнув на неї:

— Ти читаєш саме зараз? Навіть під дощем?

— Так, — зніяковіла Ліна. — Книга… вона ніби тримає мене в іншій реальності.

— О, я знаю це відчуття, — задумливо відповів він. — Коли сторінки відкривають двері, які більше ніхто не бачить.

Його слова змусили серце Ліни тремтіти. Чому він сказав саме так? Це було схоже на ті дивні натяки від бабусі й продавця в книгарні.

Арсен озирнувся на мокрі алеї й раптом простягнув руку:
— Пішли. Я знаю одне місце в парку, де можна сховатися від дощу. Тобі сподобається.

Ліна вагалася лише мить, а потім поклала свою долоню в його. Її ніби повела невидима сила. І хоча вони були знайомі лише кілька хвилин, щось у цьому хлопцеві нагадувало їй сторінки з книги, які тільки починають оживати…

Вони вдвох добігли до невеликого павільйону з різьбленими колонами. Дощ лив так сильно, що утворював справжню завісу довкола. Усередині було сухо й затишно, чути було лише, як краплі

барабанять по даху.

Ліна віддихувалася, стискаючи в руках книгу. Арсен теж усміхнувся й обережно провів рукою по мокрому волоссю, відкидаючи його назад.

— Бачиш, тут завжди тихо, — сказав він, оглядаючи павільйон. — Іноді здається, що дощ замикає нас у власному світі.

Ліна притулилася до колони й відчула, що в його словах є щось більше, ніж просто випадкова фраза. Його погляд затримався на книзі, яку вона тримала, і в очах промайнуло дивне сяйво.

— Тобі не здається, що ця книга… привела тебе сюди? — раптом запитав Арсен, майже пошепки.

Ліна здригнулася. Бо саме такі думки виникали й у неї, хоча вона боялася озвучити їх уголос.

— Можливо, — несміливо відповіла вона. — Але… чому ти так говориш?

Арсен лише загадково усміхнувся й опустив очі.

— Тому що деякі книги — це ключі. І вони відкривають не лише двері в уяву.

Його слова зависли в повітрі, мовби відлуння старовинної таємниці. Ліна відчула, як у грудях зростає дивне хвилювання, змішане з передчуттям.

Дощ за вікнами не стишався, але тепер він здавався частиною історії, що тільки починалася.