Розділ 5. Повернення

Наступного ранку Ліна вирішила прогулятися містом після дощу. Повітря пахло свіжістю й осіннім листям, а на тротуарах ще блищала вода. Вона насолоджувалася спокоєм, який нарешті відчула після уроків і вечора з Мартой.

Раптом з боку книгарні пролунало знайоме ім’я:

— Ліно!

Вона обернулася і застигла. Під яскраво-жовтим деревом стояв він — її колишнє кохання. Серце пропустило удар. Високий, у легкому плащі, з таким знайомим поглядом, який одночасно зігрівав і колов серце.

— Ти… тут? — видихнула вона, ледве стримуючи емоції.

— Так… я не думав, що зустріну тебе саме сьогодні, — промовив він, трохи похитуючи парасольку в руках. — Після того, як ми розійшлися, я… я хотів знайти відповіді.

Ліна кивнула, не знаючи, що сказати. Між ними стояла тиша, яка важила більше, ніж будь-які слова.

— Ти виглядаєш… інакше, — сказав він нарешті, усміхаючись так, ніби пам’ятав кожну дрібницю про неї.

Вона відчула хвилю спогадів: перші прогулянки, сміх, довгі розмови під зорями. І все це тепер переплелося з новим життям, книгою, м’ятним чаєм і кав’ярнею біля лісу.

— Ми… можемо пройтися? — запропонувала вона нарешті, дивлячись йому в очі.

Він кивнув, і вони рушили вузькими вуличками, де ще блищав дощ і пахло осіннім листям.

У душі Ліни почало зароджуватися відчуття: цього разу зустріч не випадкова. Колишнє кохання повернулося не просто для того, щоб нагадати про минуле — можливо, щоб допомогти їй знайти щось нове.

Вони йшли мовчки, слухаючи тихий стукіт дощу по парасольках та шелест листя під ногами. Місто виглядало інакше — ніби спеціально приготоване для цієї зустрічі.

— Я багато думав про нас, — нарешті заговорив він, не відводячи очей. — І про те, як усе закінчилося…

Ліна відчула, як серце стискається і одночасно трохи тремтить від того, що він тут.

— І що ж ти зрозумів? — тихо запитала вона, намагаючись звучати спокійно.

Він зупинився, подивився на її очі і зробив крок ближче:
— Що я помилявся. І що, можливо, нам треба ще один шанс.

Ліна відвела погляд. У голові виринули спогади, образи сміху, прогулянок і того відчуття тепла, коли він був поруч. Але тепер усе змішалося з її новим життям, книгарнею, книгою, м’ятним чаєм і Мартою.

— Я… не знаю, — прошепотіла вона. — Я змінилася. Ми змінилися. І я не впевнена, що минуле можна просто повернути.

Він кивнув, розуміючи її слова.
— Я не хочу повертати все так, як було. Просто хочу бути поруч, якщо ти дозволиш.

Ліна глибоко вдихнула, дивлячись на осіннє місто навколо. Дощ стишався, листя кружляло, і вона відчула, що ця зустріч — початок чогось нового, хоч і зі слідами минулого.

— Добре… — нарешті сказала вона. — Ми можемо спробувати.

Він усміхнувся, і між ними проскочила та сама тиха хвиля, яку вони колись відчували разом. Наче місто й осінь стали свідками їхнього повернення, а не випадковістю.

Вони дійшли до кав’ярні біля лісу, і Ліна відчула знайомий аромат кави і кориці, що огортав її, як теплий плед. Стежка до дверей була вкрита золотим листям, що тихо хрустів під ногами.

— Тут… завжди так затишно, — сказала вона, трохи нервово усміхаючись.

— Я розумію, чому ти любиш це місце, — відповів він, уважно оглядаючи інтер’єр. — Воно ніби тримає в собі частинку тебе.

Вони сіли за столик біля вікна, і Ліна, відчуваючи змішання хвилювання й спокою, підвела очі до стіни. Саме тоді вона помітила це — невелику скриньку, сховану на полиці між старими книгами, з гравіюванням у формі листочка.

— Що це? — прошепотіла вона.

Хлопець нахилився ближче, і його очі блищали цікавістю:
— Не знаю… але здається, вона тут не випадково.

Ліна обережно відсунула книги і відкрила скриньку. Всередині лежала старовинна записка з коротким рядком:

«Ті, хто шукає відповіді, знайдуть їх, якщо будуть уважні».

Серце Ліни забилося сильніше. Це було так, ніби сама кав’ярня шепотіла їй: «Ти прийшла сюди не випадково».

Він простягнув руку, і вона відчула, як їхні долоні ненадовго торкнулися. Мить тиші, лише дощ за вікном і тепло кави. Минуле й сьогодення переплелися разом — колишнє кохання тут і зараз, книга, магія кав’ярні та осінь навколо.

— Мабуть, нам варто дослідити це місце разом, — промовив він тихо, дивлячись у її очі.

Ліна кивнула, відчуваючи дивний спокій і передчуття пригоди, що починається.

— Можна нам каву і тортик? — запитала Ліна, трохи посміхаючись, щоб зняти напруження між ними.

— Звичайно, — відповів бариста, привітно усміхаючись. — Я підготую щось особливе.

Вони сіли за столик біля вікна. Бариста поставив перед ними два ароматні капучино, а поруч — маленький гарбузовий пиріг, ще теплий. На кожній чашці він акуратно написав ім’я: «Ліна» і «Він».

— Ого… — прошепотіла Ліна, посміхаючись від ніжного жесту. — Як ти завжди вгадаєш, що треба?

Хлопець усміхнувся:
— Мабуть, я вже знаю твої вподобання.

Вони сміялися тихо, ділилися шматочком пирога, і Ліна відчула, як напруга між ними поступово спадає. Дощ за вікном ставав лише фоном для їхнього маленького, затишного світу.

Раптом Ліна помітила на столі маленьку записку, сховану під тарілкою з пирогом. Вона обережно відкрила її і прочитала:

«Тут кожна чашка — трохи магії. Ті, хто помітить, зрозуміють більше».

Вона підняла погляд, і хлопець теж помітив рядок. Їхні очі зустрілися, і обидва зрозуміли: ця кав’ярня приховує щось важливе, і вони тільки починають розгадувати її таємниці.

Ліна зробила ковток теплої кави і усвідомила: минуле повернулося, але тепер поруч з нею є шанс створити щось нове, особливе, разом із ним.

Вони смакували гарбузовий пиріг і пили теплу каву, сидячи за столиком біля вікна. Дощ вже майже перестав, а світло осіннього вечора просвічувало крізь кленові гілки, малюючи на підлозі мерехтливі тіні.

— Тобі цікаво, що це за записка? — тихо запитав він, нахиляючись ближче.

Ліна кивнула, обережно беручи записку в руки.
— Мабуть, кав’ярня… ховає щось більше, ніж просто книги й солодощі.