Розділ 4. Книгарня з ароматом кориці

Дощ посилився, і Ліна, ховаючись під парасолькою, звернула у вузьку вуличку. Тут було тихіше, ніж у центрі: мокре каміння виблискувало, мов дзеркало, а вікна старих будинків світилися м’яким жовтим світлом.

Її увагу привернула невеличка вивіска: «Книгарня з ароматом кориці». Двері, пофарбовані у теплий зелений колір, були прочинені, і зсередини справді тягнуло запахом кориці, кави та старих сторінок.

Ліна зайшла всередину — і ніби опинилася в іншому світі. Дерев’яні полиці, книги у шкіряних палітурках і сучасні романи поруч, свічки в баночках на підвіконнях, м’яке світло ламп. У повітрі літала якась затишна магія.

— Вітаю, — озвався голос.

За прилавком стояв чоловік середніх років, з сивиною у волоссі та уважними очима. Він усміхався так, ніби давно на неї чекав.

— Ви прийшли по книгу, — сказав він спокійно, навіть не питаючи, хто вона.

— Я… просто вирішила сховатися від дощу, — ніяково відповіла Ліна.

Продавець хитро примружився.
— Дощ часто приводить саме тих людей, яким потрібні правильні слова.

Він пройшов між полицями, витягнув одну книгу і поклав перед нею. Обкладинка була темно-синя, з золотим листям. Назви не було. Лише на першій сторінці великими літерами: «Щоб знайти відповіді — слухай серце, а не шум навколо».

Ліна провела пальцями по сторінках, і їй здалося, що слова теплі, ніби вони дихають.

— Але я навіть не сказала, яку книгу шукала, — прошепотіла вона.

— Книги знаходять нас раніше, ніж ми їх, — відказав продавець. — Візьміть. Це ваш екземпляр.

Вона хотіла заперечити, та він уже загорнув книгу в папір і простягнув їй.
— Прочитайте — і ви зрозумієте, чому потрапили сюди саме сьогодні.

Ліна вийшла з книгарні, тримаючи пакунок у руках. Дощ вщух, і над містом зависла тиха, майже казкова тиша.

Її серце билося швидше. Вона відчувала: ця книга — не випадковість.

Вдома Ліна перш за все увімкнула настільну лампу, зняла мокрий плащ і, загорнувшись у теплий плед, поставила чайник. На кухні розлився аромат сушеної м’яти — бабуся завжди сушила її влітку «на осінні вечори».

Вона заварила чай, налила його у свою улюблену чашку з маленьким тріщинкою збоку й сіла біля вікна. Ззовні чулося тихе стукотіння дощу по підвіконню, ніби сам світ акомпанував її настрою.

Ліна розгорнула загорнутий у папір пакунок. Книга виглядала ще дивніше, ніж вона пам’ятала у книгарні. Темно-синя обкладинка з золотим листям світилася у світлі лампи так, ніби була живою.

На першій сторінці знову сяяли слова:

«Щоб знайти відповіді — слухай серце, а не шум навколо».

Вона гортала сторінки і дивувалася: це була ніби не звичайна історія, а збірка фраз, думок і коротких оповідань. Одні — про пошук свого шляху, інші — про зустрічі, які змінюють життя, ще інші — про таємниці, що приховані у звичних речах.

Раптом її погляд зачепився за рядок, написаний іншим, більш чітким почерком, ніби від руки:

«Кав’ярня біля лісу знає більше, ніж здається. Туди приходять не випадково».

Серце Ліни закалатало. Вона зупинилася, перечитала знову й навіть провела пальцями по рядку — чорнило виглядало свіже, хоч сторінка була старою.

— Що це все означає?.. — прошепотіла вона.

За вікном подув вітер, і листя клена торкнулося скла. Ліна раптом відчула: ця книга не просто потрапила до неї — вона веде її кудись далі.

Вона зробила ковток м’ятного чаю, притулилася до вікна і вперше за довгий час відчула хвилювання, змішане з надією.

Ліна вже хотіла перевернути наступну сторінку, коли у двері тихо постукали. Вона здивувалася — гостей цього вечора не чекала.

— Ліно, це я, Марта, — почувся знайомий голос з коридору.

Вона поспіхом сховала книгу під плед і пішла відчиняти. На порозі стояла Марта, з вологим волоссям і з тією самою невгамовною усмішкою. В руках — коробочка з теплими булочками.

— Пробач, що без попередження, — сказала вона, — але моя сусідка спекла ці булочки з корицею, і я подумала, що тобі сподобаються. Ти ж любиш щось до чаю?

— Заходь, — усміхнулася Ліна, впускаючи її. — Тільки я якраз чай заварила.

Вони сіли біля вікна, чашки парували, а в кімнаті змішалися аромати м’яти й кориці.

— У тебе так затишно, — відзначила Марта, озираючись. — А що це ти читала?

Ліна на мить завмерла. Їй хотілося поділитися, але водночас щось підказувало: книгу треба берегти.

— Просто щоденник… — ухилилася вона.

Марта кивнула, не наполягаючи, і заговорила про навчання, викладачів, студентські чутки. Але Ліна майже не слухала. Книга, що лежала під пледом, ніби тихо кликала її назад.

І все ж добре було мати поруч когось живого, простого, хто міг відволікти від надто тривожних думок.

Вони сиділи з чашками в руках, чай парував, а на вулиці дощ тихо набирав силу.

— Сьогодні було так смішно, — почала Марта, відкушуючи шматочок булочки. — Наш викладач з літератури вирішив перевірити, хто що читає. Питає: «Хто може порадити цікаву книгу?» Усі почали називати щось модне й популярне. А він сміється: «Ні, діти, ви не ті книжки тримаєте у руках. Є книги, які самі вибирають вас».

Ліна аж завмерла. Слова Мартиного викладача звучали занадто схоже на те, що сьогодні казав продавець у книгарні.

— І знаєш що? — продовжила Марта. — Потім до нас прийшов якийсь хлопець, новенький. Сидів тихо в кутку, навіть нічого не сказав. Але, клянусь, він дивився на тебе кілька разів.

Ліна здригнулася. У голові промайнув образ хлопця під кленом.

— Ти, мабуть, помилилася, — спробувала відмахнутися вона.

— Може, й так, — знизала плечима Марта. — Але очі у нього… такі, ніби він знає більше, ніж ми всі разом.

Ліна зробила ковток чаю, ховаючи хвилювання. Книга під пледом здавалася ще важчою, ніби наполягала: прочитай мене далі.

Вечір тривав у балачках і сміху, але десь усередині Ліна вже знала: нічого з цього дня не було випадковим.