Розділ 3. Гарбузовий пиріг

Наступного ранку Ліна прокинулася від запаху кориці й ванілі, який долітав із сусідньої квартири. Осінь за вікном була ще сонною — дрібний дощ знову торкався скла, а дерева скидали жовті та багряні листочки прямо на мокрий тротуар.

Вона вирішила вийти надвір і подихати свіжим повітрям. Біля дверей одразу зустріла сусідку — літню бабусю з добрими очима і теплими зморшками, які свідчили про роки усмішок і пережитих історій. У руках вона тримала ще теплий гарбузовий пиріг.

— Ой, доню, тримай, — сказала бабуся, простягаючи частину випічки. — Свіженький. Осінь без гарбузового пирога — то не осінь.

Ліна спершу розгубилася, але вдячно прийняла шматок, відчуваючи аромат дитинства й затишку.

— Дякую вам… Я Ліна, — нарешті представилася вона.

— А я Марія Петрівна, але можеш просто Марія, — відповіла бабуся, підморгнувши. — Знаєш, ця вулиця особлива. Тут у кожного свої історії. Ти ще дізнаєшся.

Вона сказала це так, ніби знала набагато більше, ніж хотіла розкрити. І в очах її був той самий теплий, але трохи загадковий блиск, який Ліна вже вчора бачила в кав’ярні.

Ліна скуштувала пиріг і відчула, як серце огортає затишок. Осінь починала розкривати свої секрети — маленькими кроками, через усмішки, запахи та випадкові зустрічі.

Бабуся поставила перед Ліною чашку з ароматним трав’яним чаєм і пиріг з яблуками, і вони на мить замовкли, прислухаючись до стукоту дощу.

— Тут завжди затишно, правда? — промовила вона м’яко, дивлячись на онуку. — Ця кав’ярня тримається вже стільки років, що навіть ліс навколо наче звик до неї.

— Ліс? — перепитала Ліна, піднімаючи брови.

— Аякже, — бабуся усміхнулася, але в її очах промайнуло щось невловиме. — Кажуть, він тут особливий. Не кожен це одразу відчуває. Та й кав’ярня не проста.

— У якому сенсі — «не проста»? — Ліна нахилилася вперед, зацікавлена.

Бабуся зробила вигляд, ніби відмахується:
— Ох, то все вигадки місцевих. Ти ж знаєш, люди люблять додавати містики, де можна й обійтися без неї.

Але Ліна вловила легкий тремтливий відтінок у голосі, коли бабуся вимовляла ці слова. І те, як вона швидко перевела розмову на іншу тему — про навчання, про нових знайомих, — тільки ще більше розпалило цікавість.

Вона відчула: за стінами кав’ярні й справді є щось більше, ніж просто дощ, запах кави та старі меблі.

---------------------  

Ранок був похмурим, але в душі Ліни жевріло світле передчуття чогось нового. Вона вийшла з дому з рюкзаком через плече й маленьким блокнотом у руках, у якому завжди любила робити нотатки та ескізи.

Місто зустріло її гамором — трамваї, люди з гарячою кавою в руках, студенти з поспіхом переглядали конспекти просто на ходу. Ліна вперше відчула себе частиною цього великого потоку.

Будівля інституту здавалася їй водночас величною й суворою. Високі вікна, старовинні сходи, запах старих книжок і нових ідей. Вона глибоко вдихнула й ступила всередину.

— Ви новенька? — почувся голос позаду.

Ліна озирнулася й побачила дівчину з коротким рудим волоссям і яскравою усмішкою.
— Так… я Ліна.

— А я Марта, — дівчина простягнула руку. — Дивись не загубися, бо тут лабіринт ще той. Ходімо, покажу аудиторію.

Поруч із Мартою усе стало простіше: сходи більше не здавалися такими крутими, коридори — такими довгими.

Перші лекції промайнули, як у тумані. Викладачі говорили швидко, студенти жартували між собою, а Ліна записувала кожне слово, ніби боялася пропустити щось важливе.

На перерві вона дістала телефон, щоб написати бабусі, і раптом зловила себе на думці: кав’ярня біля лісу й слова бабусі про «таємницю» не виходять з голови. Вона навіть несвідомо малювала у блокноті дерево з кав’ярнею поруч, хоч і сиділа зараз у центрі міста.

— Про що замріялася? — нахилилася Марта, зазираючи в блокнот. — Ого, класний малюнок. Це місце існує насправді?

Ліна швидко закрила сторінку.
— Так… але то довга історія.

Їй знову стало цікаво: а може, нова подруга теж могла б колись побачити цю кав’ярню?

Після пар Ліна вийшла на подвір’я інституту. Осіннє повітря пахло мокрим листям і легким димком від вуличних кав’ярень. Студенти розійшлися купками: хтось сміявся, хтось обговорював лекції, хтось поспішав додому.

Вона зупинилася на хвильку, щоб надягнути навушники, і тоді помітила його.

Хлопець стояв трохи осторонь, під жовтим кленом. В руках він тримав книгу без обкладинки, ніби дуже стару. Його погляд на мить зустрівся з Ліниним — уважний, трохи надто пильний для випадкового перехожого.

Ліна відчула легке тремтіння, хоча не розуміла чому. Він ніби знав щось про неї, чого вона сама ще не усвідомила.

Але наступної миті Марта потягнула її за руку:
— Ходімо, я покажу тобі, де тут найсмачніший какао.

Ліна озирнулася — і хлопця вже не було. Лише кілька жовтих листків впали на лавку, де він щойно стояв.

У голові знову спливли слова бабусі: «Ця кав’ярня біля лісу має свою таємницю…»