13 розділ

13 розділ

  2 місяці по тому

  –Ти серйозно?–усміхнено мовила Маргарет, поки Річард намагався лоскотати її.

–Саме так рибонько,я ж го…

  Маргарет вибухнула сміхом.

–Що?

–Перестань лоскотати,–вона ще сміялася і не могла зупинитися.

–Та ну, добре, добре.

  Річард перестав.

–То ти серйозно купив мені приміщення для моїх уроків?–вона опустила очі,наче з провиною,і усміхнулася.

–А хіба я говорив,що це серйозно?Це дуууже серйозно.

  Маргарет засміялася,і поцілувала Річарда.

–Коли ми останній раз перевіряли пошту?–сказала вона і піднялася зі старого, дерев'яного стільця.

–Років десь,а чого років, століття…Ми не перевіряли пошту століття.–Річард кинув до рота шматок горіха,і почав ефективно гризти, зображуючі хом'яка.

  Маргарет усміхнулася.Вона пішла до поштової скриньки.

–Святі поштарі,–відкривши скриньку сказала вона.Там було багато газет,хоча в неї вже немає кому їх читати.”Треба сказати,щоб більше не надсилали”– подумала вона.Серед газет був лист, вона все занесла до будинку.

–Господи, скільки газет.

–Так,це…Чоооорт вони пааадають.

–Давай допоможу.

  Річард взяв газети з рук Маргарет та кинув на журнальний столик, чорного кольору.Він так добре вловив сяяння сонечка,що й сам почав виблискувати.

  Лист залишився в Маргарет в руках.

–О, навіть лист є.–сказав Річард.

–Так, знайома адреса,але не можу пригадати.–вона швидко розпакувала його,вийняла папір,кахикнула,і зачитала:

Шановна місіс Маргарет!

Вам пише Лана,я сподіваюся ви пам'ятаєте мене.Ви в нас починали працювати, але так і не повернулися,а я чекала.Справа в тому,що мій тато помер.Я зараз в тітоньки,ой вічно забуваю ім'я.Вона в нас куховарила.Мені треба знайти родину,щоб мене не забрали в дитячий будинок.Говорять,що там щурами годують,але я не дуже в це вірю…Проте,мені страшно туди їхати,може це і правда.Я хотіла б спитати вас,як добру людину,якій довіряю.Я не знаю де ви,і чи можете прочитати цього листа,але прошу, якщо у вас є бажання наглядати за мною, візьміть мене до себе.Мені так не вистачає вашого тепла…

                       ваша маленька Лана

–Чорт, містер Гатер помер…Я навіть не знав,–схопився Річард.

–Рідарде…

–Так?

–Ми…ми повинні забрати Лану звідти.

  Річард глянув на Маргарет,блиснув очима і закрив їх.Він думав,він знав,що буде краще забрати її,ту дівчину.Вона дуже розумна,та й їм не буде сумно.Але ж він хотів власну дитину,і саме в цей момент в його голові закрутився буревій думок,і їх було так багато,що якщо б цей буревій був не в голові,то розтрощив все,що тільки можна.

–Так…–сказав він,і узявся за голову.–Так,краще буде забрати її.

_________________________________

  Коричневі черевики та  біленька сукенка майоріли на порозі.Лана стояла, заховавши руки за спину,вона дивилася,як приближається стареньке таксі,в якому сидить Річард та чомусь бліда Маргарет.Вона подивилася у бокове вікно авто,і махнула долонею, захованою в білу рукавичку.

–Привіт, Лано!.–сказав Річард і усміхнувся.

–Містере Річард?–очі дівчинки блиснули,і набули здивованого вигляду.–А…а ви що тут…

  Маргарет вилізла з машини,і щиро усміхнулася.

–Всі таємниці потім.–сказав Річард і підніс вказівного пальця до вуст.

  Чоловіка гукнула міс Адель,яка тримала Лану в себе.

–Добрий ранок,міс Адель!

–Добрий! Містере Річард,ви ж приїдете на похорон,чи не так?

–Так,так звичайно.

  Річард висунув конверт,із піджака і дав його жінці.

–На підготовку.–відрубав він.

–Угу,угу.–швидко кивнула міс Адель.

  Річард пішов.

–Зустрілися все таки…ох вже,–сказала жінка,і глянула на Маргарет,а потім на Річарда.

  Чоловік обернувся.

–Ви щось сказали?

–Ае,ні,так,я кажу,що сьогодні певно дуже гарна погода буде.–сказала міс Адель і глянула на сонце,котре вже виднілося в весняних хмарках.

–Може й так,–кивнув Річард,і теж глянув на небо.

–Міс Маргарет,міс Маргарет,я така рада,що ви забрали мене,бо один із синів тітки Адель,іноді підходив до мене,а коли ішов,то в кімнаті стояв такий сморід.Це суцільний жах.Я так буду сумувати за татом,–Лана глянула в далечінь.–Але я читала в одній книзі,що попри будь-які труднощі життя треба продовжувати…Тому…

–Твоя правда,–вона ще сильніше обійняла Лану,вдихнула її запах,і Маргарет здалося,що їхні запахи схожі,такі дівочі,та такі ніжні та теплі.–Лано, якщо тобі буде зручно,то називай мене мамою.

  Дівчина трішки подумала, усміхнулася,і сказала:

–Добре…добре,мамо.