9 розділ

II ЧАСТИНА

9 розділ

  Пробираючись крізь голі гілки дерев, сонце сяяло і при цьому ділилося своїми промінчиками з кімнатою Маргарет.

  Дівчина сиділа,на злегка прохолодній підлозі,а промінчики танцювали на її брудному волоссі…Вона так давно почувала себе добре…Їй здавалося, що ті проблеми,що недавно її спіткали більше ніколи не повернуться.Їй здавалося,що вона житиме щасливо,адже нарешті поборола страх,і поговорила з Річардом.Нарешті.Але вона почувалася слабкою.Двері її кімнати видали звук стукоту.

–Можна,–буркнула Маргарет,а потім зрозуміла,що її не почули.Вона кахикнула,і знову сказала, цього разу крикнувши.–Заходьте!

  В темну кімнату,майже темну зайшов Річард.

–Вибач,за мій вигляд.Я не встигла трішки принарядитися,–витерши очі, Маргарет усміхнулася і глянула на Річарда.

–Та що ти,мені зовсім неважливо.

  Чоловік підійшов,та сів на підлогу біля Маргарет.Він обійняв її за плече та мовив пошепки:

–Вибач.

–За що?–дивлячись в стіну навпроти різко сказала жінка.

–За те,що я такий довбень.Я ж міг тобі відразу сказати,що ти мені подобаєшся.Я чомусь змовчав,як той підліток…Знаєш,а я хотів сказати,просто після того,як ти показала мені той лист, буцімто моя колишня дружина хоче повернути мене.Я не хочу ворушити майбутнє,його й не треба ворушити адже це майбутнє.Хіба є зараз стрічки,що перемотають час назад? Немає…тому й майбутнє нам не треба, правда?

–Господи Річарде,вибач і ти мене.Я тебе так хотіла знайти,що попала туди,де не треба.Якимось чином опинилася в тих злочинців…Я…я кохаю тебе.Свята Марія, нарешті я це тобі сказала.–Маргарет розплакалася,як те дитя.

  Річард взяв її голову в свої руки,та ніжно наблизився.Їхні вуста звелися в палкому та пристрасному поцілунку,і Маргарет нарешті відчула,що вона щаслива,що вона спокійна…

____________________________________

  Вийшовши до коридору, Маргарет сіла на м'яке крісло,та взяла книгу до рук.Ніжно перегортаючи сторінки,вона думала про Річарда,про їхню любов,про те,як швидко повернулося почуття кохання до неї.Річард тим часом пішов, сказавши,що сьогодні ввечері повернеться.

–Я певно піду пройдуся,–тихим і хрипким голосом сказав дідусь.

–Все добре?

–Так,але щось серце трішки болить,– і в цю мить він поклав свою руку на серце,та міцно зажав.

–Боже мій,то може ти ляжеш?–стурбовано сказала Маргарет.–Хоча трохи повітря тобі не завадить,іди,а я зараз збігаю до тебе в кімнату візьму сіру кофтинку,бо на дворі не дуже й тепло…

  Дідусь кивнув,та вийшов злегка грюкнувши дверима.Маргарет поклала в книгу закладинку, сьогодні певно так і не почитає…Вона глянула у вікно, надворі майже темно та легкий туман ліг на землю…

Маргарет забігла в кімнату дідуся шукаючи його кофтину.

–Та де ж вона,–сказала жінка сама собі.–О,є.

  Вона взяла її струсивши,та пішла. Доходячи до дверей,вона кинула погляд,на столик дідуся,де лежав списаний папір.Маргарет сіла, глянула на папір,на якому жирним шрифтом було наведено слово:

ЗАПОВІТ

  –Господи,–прошипотіла вона губами,які навіть не ворушилися,а зосталися в здивованому та кривому вигляді.

  Жінка глянула на текст, який був написаний по середині:

Моя люба та прекрасна онука Маргарет! Я всім своїм хворим серцем не хочу тебе покидати.Проте,хіба прикажеш цьому світові?В тебе тепер є кохана людина,я благословляю вас!Нехай ваш шлюб буде міцним,як скеля,і нехай  об нього не б'ються ніякі кораблі! Я заповідаю тобі цей будинок,він мій,хоча мене й шантажували останнім часом ті аферисти, мовляв,що цей будинок їхній і я маю платити оренду,ні,він мій,а тепер твій! Я споглядатиму на вас з небес.Мені так хотілося ще побути з вами,але моє серце відчуває,що кінець мого життя близько…Що ж ,моя небесна зіронько,я тебе дуже і дуже кохав,кохаю,і кохатиму завжди.Дякую тобі…

                        твій дідусь Альфред

  Маргарет глянула на плямку на папері, від її свіжої сльози.Вона заплакала ще сильніше,а потім встала і побігла на вулицю.Її дідусь лежав біля дерева, він вже пішов,залишивши її тут…Маргарет лягла,скрутилася біля нього “калачиком”,як в дитинстві і байдуже,що надворі холодно,їй було тепло…Дуже тепло з ним…