7 розділ

7 розділ

  Тим часом Річард їхав потягом назад,він передумав їхати в Німеччину і вирішив повернутися до села.

–Вам можливо чаю,сер?–задоволено запитав провідник.

–Ні,ні, дякую.–відповів Річард.

  Потяг зупинився через кілька зупинок,і Річард вийшов.Він пройшов трохи шляху,який проводив чоловіка до його села.Зупинившись, Річард подумав,що може Маргарет вже повернулася до себе додому,бо йому треба з нею негайно поговорити.

  Річард пройшов майже третину шляху,щоб дістатися Брікет-Вуду і раптом  зупинився.”Може не варто йти туди, може краще забути все це, залишити так як є”–подумав чоловік, але все-таки пішов.

  Підходячи до будинку Маргарет, чоловік помітив щось,а ні, точніше когось,хто лежав біля ґанку.Він підбіг до ґанку, біля якого посинівши лежав дідусь Альфред.

–Господи.Що…Ви дихаєте?–запитав Річард послаблюючи шию від старого, чорного піджака.

–Марг…Маргар…ет –прохрипів дідусь.

–Що Маргарет?Що з нею?

  На грудях містера Альфреда лежав лист.Річард взяв лист,та прочитав короткий зміст:

Ви нам свій будинок,ми вам вашу Маргарет,живу і здорову!

–Так, давайте піднімемося містере Альфред.–Річард схопив чоловіка за плече,та потихеньку підняв.

  Чоловік намагався провести дідуся до середини,але той кожен раз падав,і щось хрипів.Але Річарду все-таки вдалося завести містера Альфреда до будинку.

–Все гаразд?–запитав Річард.

–Т…аа…к.–запинаючись сказав дідусь.

  У вітальні Річард побачив жінку,що спала.Голова її була накрита великим плетеним капелюхом,а ноги,які переплітало синє мереживо сукні,були на столі.

“Нова мадам у дідуся.Нічого собі він дає.”

  Спочатку Річард подумав,що то Маргарет.Але пригледівшись ближче,його сподівання зникли.

“Тепер щодо листа…цього,листа.”–подумав Річард поки дідусь Альфред,сидів на кріслі та різко вдихав повітря.

–Містере Альфред, скажіть мені нарешті де Маргарет?–підійшовши ближче сказав Річард.

  Дідусь Альфред схватив повітря,та сказав:

–У Лондоні.

–У Лондоні?Ви ж казали,що вона не там?–обурено кинув чоловік.

–Вона…вона просила, щоб я нічого нікому не говорив.Я її послухав.

–А що це за лист?І хто ці люди, які його надіслали?–спитав Річард,та врешті сів на крісло, навпроти дідуся.

–Справа в тому,що на цей будинок лежить заборгованість,в нас немає стільки грошей щоб її відплатити.Я ж не думав,що вони до Маргарет доберуться,–схлипнув дідусь.–Я…це я винен.

–Заспокойтеся, містере Альфред.Я прямо зараз їду до Лондону, залишайтеся тут.Я обіцяю вам,що знайду Маргарет.–Річард вискочив та накинув темне пальто на себе.Після чого вийшов із будинку,та швидко пішов купувати квиток в Лондон.

  Бурхливо-солодкий сон місіс Міллоуз нарешті закінчився.Вона встала,та різко глянула на містера Альфреда,що стогнучи схопився за серце.

–Містере Альфред?–вона різко підбігла до нього.–З вами все добре? Води?

  Жінка побігла на кухню,та налила склянку холодної води.

–Ось, тримайте.

 Тремтячою рукою містер Альфред взяв склянку,та трішки сьорбнув.

–Що сталося? Вам погано?–метушливо запитала місіс Міллоуз.

–Маргарет у…небезпеці…

–Маргарет?А з нею що?

  У задушливій,та майже порожній кімнаті сиділа Маргарет,з перемотаним ротом.Що з нею відбувалося,вона й гадки не мала.

  В кімнату зайшов чоловік,він був таким огидним,що Маргарет блювонула б, якщо рот був відкритий.Він вишкірив на неї свої криві зуби,а посередині виблискувала золота коронка.

–Ну що…цей,ти вляпалась,ха.–він навіть розмовляв огидно,його голос був схожий на злегка поскрипуючі двері.

  Маргарет глянула на нього,вона відчувала,що вляпалась,так,але вона не знала в що…Де вона зараз,і з чим це пов'язано?З Річардом?Вона враз витріщила очі і ворушачи всіма частинами обличчя, намагалася прибрати ту смердючу пов'язку.

–Не шкірся,наче хвора на голову.–сказав, той не менш смердючий і огидний чоловік,та вибухнув сміхом.–Не переживай так,кицю, це твій дідуган наворочив.

  Маргарет витріщила очі,наче ті зараз вилізуть,і почала голосно “угукати”.Вона здригнулася,та почала бити ногами по підлозі, з'ясувавши,що її щиколотки теж зв'язані.Теж,бляха, зв'язані…

–Що?Що таке?Дати слово сказати?

–угу.

–А ще чого?Ну добре,на одну хвилину.

  Чоловік відмотав пов'язку,та кинув погляд на двері.Маргарет сильно хекаючи та запинаючись, швидко мовила:

–Тупий.Смердючий.Огидний.Довбень.Що ти в біса зробив з дідусем?Га? Відповідай сволото!

  Насправді Маргарет ніколи не відчувала себе,так…так перелякано.Вона ніколи не кричала так,і не називала людей такими словами.Але зараз, вона готова була вбити того чудовиська в людській подобі.

–Все сказала?–він зав'язав їй рота,знову…Хоч вона і впиралася,наче їй ріжуть вени,але він зав'язав.

  Ніч швидко прийшла.Маргарет чула голоси в сусідній кімнаті.Вона знала,що він там був не один.Вона знала,що вони зробили щось із її дідусем…Вона знала,що можливо і не виживе.Вона знала…Маргарет спробувала знайти якийсь цвях,або щось гостре,щоб перерізати пов'язки,які так туго,та болісно тримали її тіло.Але ж нічого не було,просто не було.Сенсу тікати не було,бо вона не втече ніяк.

  Маргарет спробувала заснути.Заплющивши очі,вона відчула те,чого не відчувала так давно.Біль в голові.