2 розділ

2 розділ 

  –Дякую вам за чай,і за те ,що дозволили пересидіти цю жахливу погоду.–одягаючись сказала Маргарет.

–Та що ви.Немає за що.–відповів Річард.

  Може і відбулася між ними якась магія, ну знаєте,як в звичних англійських романах,із твердою, старенькою обкладинкою.

  Дівчина вийшла на вулицю,а там вже було темно.Буря перевернула все догори ногами.

–Що ж ,бувайте!–махнула вона.

–Так,бувайте.Можливо вас провести?Не лячно в таку темінь?

–Та ні, дякую,все добре.

  Річард подивився на неї декілька секунд,а потім мовив:

–Маргарет!

–Так?

–Ви дуже гарна.

Маргарет усміхнулася,та зробила здивоване обличчя.

–Та й ви нівроку.–вона все-таки засміялася.

  Її волосся трішки колихнулося,та прикрило очі в яких жив спокійний,та глибокий погляд.

–Дівчино,дівчино стійте.–ззаду Маргарет бігла якась бабуся.

–Слухаю вас,–вона ніжно обернулася.

–А ви в Річарда були?–захекано мовила вона.

–Так.В нього.

–А я ж казала,що він не буде сам довго.Такий файний чоловік,і з розбитим серцем.Ой лихо,ой лихо.–сказала бабуся.

–Ні,–засміялася Маргарет,–Ні,я не його дружина.Я просто пересиділа бурю.Бо був шалений дощ.

–Пересиділа бурю,а потім кохання процвіте крізь серце.Хіба ж я не знаю?

–Ні, міс.Я…

–Так, добре.Я пішла бо мені ще вправлятися тре’.

  Бабуся обернулася і пішла.

–А шо ви мали на увазі розбитого серця,міс?–крикнула Маргарет.

–Та ти ж з ним жити не збираєшся, нащо тобі то знати?–жіночка обернулася.

–Так ви ж…

Бабуся знову прискорено пішла.

–І що це було?–сказала про себе Маргарет та засміялася.

  Нарешті діставшись додому,жінка зайшла до будинку та зняла мокрий одяг.

–Я прийшла.–крикнула вона.

  Будинок стояв наче порожній.

–Дідусю?Я вже вдома.

 Дівчина зайшла до кухні,та розклала баночки ліків в один із спеціальних ящиків.Вона зайшла до кімнати дідуся.

–Так ось ти де.

На ліжку лежав її дідусь,та вже певно бачив десятий сон.

Маргарет взяла ковдру,яка лежала на стільці та обережно накрила нею дідуся.

Вона навшпиньках вийшла зачинивши за собою двері.

  Дівчина сіла за стіл у своїй кімнаті та взялася за написання листа:

  Привіт!Моя люба Евелін.Вибач,я так давно тобі не відписувала.В нас все добре.Я б навіть сказала дуже…Сьогодні в мене наче вселився, якийсь ніжний ангел.Відчуваю себе легко.З часів смерті Ніка,я відчувала себе незадовільно.Проте сьогодні щось…щось змінилося.Не знаю це на краще ,чи ні…Знаєш,тобі,як своїй хрещеній скажу.В мене таке відчуття,наче я закохалася.Щось кружляє в мене в животі,якісь метелики.Давно в мене такого не було…

  Р.S. вибач,що я тобі це розповідаю так несподівано…просто в мене немає того з ким я можу цим поділитися (ну окрім дідуся). Думаю ти мене зрозумієш.Чекатиму  на відповідь.

                          твоя Маргарет Елбен.

  Буря на вулиці продовжувалася,і Маргарет сіла в тепле крісло,та взялася за читання.Її повіки легенько закривалися,і вже через п'ять хвилин жінка солодко спала.

  Коли вона прокинулася,вже почало світати.Маргарет пішла в кімнату дідуся, який сидів за своїм столом та щось писав.

–Знову кросворд?–запитала Маргарет.

–Та ні,не можу те слово розгадати ніяк.А ти виспалася?

–Так,–позіхаючи мовила дівчина.–Я  піду прогуляюся!?

–Так, добре.–відповів Альфред.

–Люблю тебе!

–І я тебе люблю…

  Жінка вдяглася у чорну сукню,чорні, блискучі гетри та взула свої найкращі черевики з Лондону.

–Оце ти нарядилася,–усміхаючись мовив дідусь.

–Ну,а що?Хоча б перед пташками похизуюсь.

  Дідусь заміявся.

  На ранок погода стала на своє місце,та навіть заглядало сонечко.Маргарет пішла до того самого сусіднього села.Їй було важко знайти будинок Річарда,проте вона його знайшла.

  Річард рубав дрова у дворі,і Маргарет не знала,чи варто попадатися йому на очі…Але всеодно пішла.Дворик був невеликий, але доволі затишний.

–Чи можна у вас пересидіти дощ?–засміявшись сказала Маргарет, зайшовши у двір.

Річард здивовано глянув на неї,та посміхнувся.

–Та хіба ж вам відмовиш?Але щось дощу я не бачу.

  Він стояв, витираючи піт із чола.Та дивився на Маргарет своїми чарівними очима.

–То де ж ви живете,така загадкова?–запитав він у Маргарет.

–Недалеко звідси,у селищі Брікет-Вуд.

–Чудове місце,–сказав Річард,і зняв рукавички.

–Ви там були?–лагідно мовила вона.

–Так,був.

  Маргарет зробила здивоване обличчя,та тільки відкрила рота,але Річард заговорив:

–Проте,це було давно.Років шість назад…

–Зрозуміло.

  Вони помовчали секунд двадцять,і тишу порушила Маргарет:

–Що ж певне,я буду йти.Не буду відволікати вас від роботи.

–Ні,ви мене не відволікаєте.–кинув Річард.

–Я все ж піду,бо в мене купа справ вдома.Ви якщо що заходьте,коли будете в селі.Спитаєте будь яку людину,де живе Маргарет Елбен і вони вам скажуть.

–О, добре,так, звичайно.–сказав чоловік.

–Приємно було ще раз зустрітися.–промовила Маргарет.

–Навзаєм.

  Вони попрощалися,і дівчина спокійно пішла додому.

  Вдома,із поштової скриньки вона вийняла п'ять листів,та понесла їх до будинку.

  Дівчина  сіла за стіл та відкрила перший лист:

  Дорога Маргарет! 

Це пише,твоя стара знайома–Рейчел.Я вже незнаю, чи живеш ти в тому селі,проте сподіваюся,що ти прочитаєш цей лист.

  Одного разу,я,в потязі до Лондону зустріла одну жінку.Вона розповіла мені, що шукає одного молодого чоловіка, який наче жив з тобою в одному селі,чи щось таке.Ну я так зрозуміла…

  Справа в тому,що цей чоловік зустрічався з цією жінкою,а вона так би мовити розбила йому серце…Ну сама розумієш.Але вона хоче все виправити,і знайти його.Бо ще досі кохає(схоже на якусь награну мелодраму,але я погодилася допомогти цій жінці тому…). Незнаю,чи знайомий він тобі.Але вона дала фото,я його теж помістила в конверт.