Fin - кінець

26 травня. 2030 рік

Лія

Красиві банкетні столи на ідеально рівній галявині. Хоча ні — не один, а безліч. Тихо грає жива музика. Повсюди гості, вбрані зі смаком. Газони по боках — мов під лінійку підстрижені, кожна травинка стоїть струнко, як на параді. Неймовірна арка, обвита живими квітами й ніжно-рожевими стрічками — це все справа рук мами і її помічниці.

Сьогодні мама презентує нову колекцію своїх парфумів на березі моря. Її аромати вже стали відомими за кордоном — це, звісно, завдяки татові, який допоміг знайти партнерів. Але далі — все сама. І в неї вийшло. Вона так завзято працювала, бо найбільше боялася знову опинитись у тому «жахітті», яке не забуває згадати батькові при кожній сварці. А сварки тепер — не рідкість. Мені здається, їхній шлюб тримається лише на вигляді. І то — для таких вечорів, як цей. Інакше сенсу я не бачу.

Батько досі зайнятий своїми ресторанами. Тепер він намагається викупити третій — той, що колись належав йому. Два роки тому йому вдалось повернути другий. А про перший — мовчить. Не розповідає, як саме повернув його, і що найголовніше — просить не згадувати нічого, пов'язаного з Тихим.

Хоча... я давно вже здогадуюсь. Просто не маю способу це перевірити.

Минуло п'ять років. І не було жодного дня, коли б я не згадала те містечко, яке, здавалося б, не принесло мені радості.

Хтось скаже, що тепер моє життя — казка. Але це така казка, до якої я дійшла самотужки.

Чи допомагає мені батько фінансово? Ні. Зовсім ні.

Я живу окремо. Працюю. Хоча поки що не маю від того особливого задоволення. За рік я змінила чотири роботи. І як би іронічно це не звучало — зараз я продавчиня в маленькому карамельному магазинчику неподалік дому. Місце затишне, але прибуток — скромний. На життя вистачає. Особливо, якщо ділити оренду навпіл з Алісою.

Відпиваю шампанське. Прикриваю очі, вслухаючись у музику, що тихо ллється ззаду.

З самого дитинства моє життя було розписане наперед: бути бездоганною донькою, влаштуватися в поважну компанію, обіймати посаду, за яку не буде соромно. А вийшло — як вийшло. Батькам самим складно розібратися у власному житті, а про моє згадують, коли мають настрій. Можливо, тому, що бачать: я справляюся.

Так, я могла б попросити в тата допомоги хоч завтра. І він би не відмовив — був би лише радий. Але я хочу сама.

За ці п'ять років багато чого не змінилося. Але я — змінилась. Стала стійкішою. Навчилась виходити з важких ситуацій без паніки й без дзвінків до батьків.

— Тобі допомогти з вибором канапки? — чую за спиною знайомий голос. Тихий, але чіткий, трохи грубий.

Цей голос... до болю знайомий.

Та все ж, ні, він трохи відрізняється, всього на один тон.

Хоча змушена признати, я налякалася.

Але саме такий голос. Не цей, а той, що один-єдиний, здатен був змусити моє серце битися швидше.

І водночас — роздратувати до сказу.

Він здатен мене довести до сліз.

Тоді я чекала весь день. Думала, що от-от надійде повідомлення. Я була готова вибігти й обійняти його. Діоса. Але пройшов день. Потім — ще один. І ще. Скільки б разів я не дзвонила — телефон був заблокований. Це відчуття... це було огидно. Мене просто кинули. І з того часу — жодного слова. Наче його й не існувало.

Хоча я щось підозрюю. Він часто згадував Іспанію. Схоже, що він там.

Єдине, що я знаю точно — Кирило живе у Чернігові. Ми бачилися кілька разів. Розмовляли, ніби чужі. Про буденне. Про Тихе — жодного слова. Про Давида чи Мішу я теж нічого не знаю. Як і Кирило.

Чи сумую я за Діосом? Думаю, ні.

І чи хотіла б хоч раз побачити? Так. Мені нестерпно цікаво, чим він займається. Як він тепер живе.

Перші два роки були болісними. Зараз — легше. Я навіть мала короткі стосунки. Три місяці. І все.

Ха. Мабуть, варто визнати: Тихе не було жахіттям. Воно було найяскравішим спогадом у моєму житті.

Колись мені сказали: найближча людина з часом стане найбільш чужою. І Діос справді став таким. Тепер я навіть не можу згадати його обличчя.

— Мені не потрібна допомога з канапками, — відповідаю, беручи першу-ліпшу з підноса.

Голос лише підлив смутку у келих.

Хлопець знизує плечима й кидає коротке:

— Ну як знаєш.

Він іде між столами, залишаючи за собою аромат свіжої м'яти та деревини — мабуть, його парфум. Я мовчки проводжаю його поглядом, ледь нахиливши голову.

Відкушую шматочок канапки. Навіть не знаю, з чим вона. Смаку не відчуваю. Здається, мої рецептори відключаються, коли думки занурюються надто глибоко.

— Дідько, — біля мене промайнула роздратована Аліса, але помітивши мене, зупинилася і підійшла з широкою усмішкою. — О, ти вже тут, — вона відклала телефон і легко розвела руками. — Я думала, ти не прийдеш, — додала з ноткою смутку, але знову натягнула усмішку.

Як я могла не прийти? У неї сьогодні перший стартап. Вона допомагала мамі з організацією заходу, додавала свої ідеї. Цілими днями й ночами сиділа над ними, малювала їх на папері. Спочатку занесла мамі кілька аркушів, потім скинула в електронному вигляді — і мама погодилася взяти її в помічниці. Аліса цілу ніч не знаходила собі місця, хвилювалася, щоб усе пройшло ідеально. І, здається, все йде як по маслу. Вона справді добре постаралася. Хоча без маминої згоди тут нічого не зрушилось би, бо мама — справжня крижана леді, оцінює строго. Та я певна, хтось помітить Алісу й візьме її контакти для співпраці. Тут вагон впливових людей — хтось точно знайдеться.

— Як я могла не прийти? — тепло усміхаюсь.

— Це для мене цінно, бо ти — єдина моя підтримка, — у голосі Аліси чується смуток. Я б її обійняла, та вона не з тих, хто потребує дотиків — їй вистачає слів. Телефон знову задзвенів, вона зиркнула на екран і важко зітхнула: — Тато не перестає дзвонити... — ще один глибокий видих. — Хоче, щоб я навідалася до них найближчими днями, — у її голосі змішалися вина й невизначеність.

— Ти не була в них уже понад рік, — нагадала я, нахиливши голову.