Acción 30

14 лютого. 2030 рік

Іспанія

Що таке Рай?

Для кожного мученика Рай — свій. Для когось це тісний потяг, забитий людьми, які метушаться й шукають вихід, для когось — просторий особняк, у якому не почуєш навіть шепоту з іншого кінця кімнати. Спокій — поняття відносне. І все ж, що ж таке Рай насправді?

Стародавня Греція уявляла його вічною весною — музика, краса, легкість, жодної муки. Для ісламу це — сади з річками меду й вина, де праведники відпочивають у тіні, насолоджуються вічністю. У християн — це місце без болю, де немає ані гріха, ані смутку — лише світло, любов і Бог. Але в кожному описі незмінним залишається одне — спокій. Вічний спокій.

Та чи справді кожна людина прагне саме цього?

Особисто для мене ця точка настала. Не десь у міфах чи образах — вона прийшла в тиші мого теперішнього життя. Я живу у Бахамарі, в невеличкому будиночку біля океану. Щоранку п'ю каву на терасі й слухаю, як хвилі перекочуються через каміння. І тільки зараз я зрозумів — саме такого спокою моя душа потребувала всі ці роки.

Коли я приїхав до Іспанії, моє життя змінилось кардинально. Від колишнього мене не залишилось навіть крихти. Перший рік я пропрацював сім місяців у ресторані, який тримав знайомий мого батька. Від мене вимагали лише одне — не висовуватись. Спершу наче все йшло добре, але згодом я зрозумів, що це не моє місце.

Якось у ресторан зайшов чоловік, який відразу викликав у мене відразу. Він не знав ні моралі, ні елементарної поваги. Щойно він підвівся й вийшов покурити, я пішов за ним. Зав'язалась розмова — непомітна, навіть приємна. Я втерся в довіру, та насправді шукав інше — зрозуміти, що це за тип. Та все стало на свої місця, коли до нього вийшла дівчина — його супутниця. І тоді мені стало остаточно ясно, чому я до нього підійшов.

Він говорив про неї так, ніби вона не людина, а річ. Відверто, грубо, без тіні поваги. Я не витримав і сказав, що думаю. Йому не сподобались мої повчання, а мені — його ставлення. Я не захотів мовчати. І за це поплатився. Виявилось, цей чоловік був доволі відомим і щедрим відвідувачем. І, як часто буває, правим визнали саме його.

Мене виставили винним. Мовляв, я ліз у справи, які мене не стосувались. Я посварився з другом батька й пішов зі скандалом. Вибачатися не став. Наступного ж дня батько почав шукати мені нову роботу — а я не хотів. І знову сварка. Він перестав оплачувати моє житло, звинувачуючи мене в тому, що я просто не хочу жити «по його правилах» і тому постійно всім суперечу.

Я не залишився в Барселоні. Купив квиток на літак і полетів на Тенеріфе.

У Санта-Крус я познайомився з літнім іспанцем. Він здав мені житло за копійки й запропонував роботу у своєму магазині платівок. Магазин був старий — з вицвілою вивіскою, запахом пилу, вінілу й спогадів. Але саме там я відчув те, чого давно не мав — спокій. Клієнтів було мало, дні текли повільно, і в цій тиші я нарешті почув себе.

Я пропрацював там рік. Потім знову з'явився батько — тепер уже з пропозицією працювати в автосалоні в Санта-Крусі. Я погодився, хоч наші розмови залишалися напруженими й важкими — без докорів він не міг. Робота виявилась доброю, стабільною. Я вже сам оплачував житло, яке мені подобалося. Саме тоді я почав дистанційно навчатися на графічного та архітектурного дизайнера.

Через два роки я отримав перші замовлення на фрілансі. Було непросто, але я знав: краще самому, ніж із кимось, хто тягне назад. Згодом я переїхав ближче до океану, в Бахамару. Жив там скромно, але впевнено. Я мав диплом, роботу, спокій — і незалежність. Повну. Навіть від батька.

Я став архітектором-візуалізатором на фрілансі. Працював із клієнтами з Європи, іноді з Америки. Вночі я малюю будинки, які, можливо, ніколи не побачу, і знаєте — мені байдуже. Бо я вже бачу головне: хто я, де я, і що для мене справжнє.

Це життя — моє. І воно нарешті стало реальним.

Єдина людина, з якою я продовжую нормально спілкуватися, — це Міша. Він полетів за мною аж до Іспанії, щойно розв'язав усі справи в Тихому. Завдяки тому, що встиг накопичити чималу суму, зміг купити житло в Барселоні. Знайшов роботу, а там і жінку, з якою вже три роки як живе разом. Ми іноді зустрічаємось і обговорюємо все, що відбувається, — наче старі друзі, що не бачилися вічність. І ось, два дні тому він повідомив мені, що збирається одружитися.

— Сказитися можна, — пробурмотів я, похитавши головою, пригадуючи своє життя за ці роки.

Чашка з кавою м'яко опускається на скляну поверхню столу. Я відводжу погляд вбік, хапаюсь руками за перила й вдихаю свіже повітря, просочене запахом океану.

— Так і плануєш жити, як старий дідок? — долинає знайомий сміх.

Я обертаюся. Біля будинку стоїть дівчина з двома хлопцями.

— Я ж уже казав: нікуди з вами не збираюся йти, — відмахуюсь і стискаю перила.

Щойно вони мене бачать — не втрачають нагоди витягти на якусь вечірку. А тут вони — не рідкість.

Ця дівчина — фанатка нічного життя. Її друзі, хоча й спокійніші, далеко від неї не пішли.

— Ян, ну ти й зануда, — вона склала руки на грудях, а хлопці зареготали.

Я закотив очі, проігнорував і мовчки зайшов у дім, зачинивши за собою двері.

Усівшись за стіл, одразу відкрив ноутбук. На екрані висвітився новий проєкт. Досконалий. Ідеальний. Я доклав до нього багато зусиль — залишились лише останні штрихи.

Поклав долоню на лоба, прикрив очі — вони пекли. Протер перенісся.

Хотів уже закрити ноутбук, та з'явилося нове повідомлення в Instagram.

Я стежу лише за однією людиною. Сам нічого там не публікую — сторінка виглядає порожньо, навіть фото профілю немає. Але вона... Вона за останній рік розквітла. Її стрічка — це життя: пости, сторіс, усмішки.

Я натискаю на знайому іконку.

Сторінка Лії.

Нове фото: вона з Алісою біля квіткового магазину. Лія усміхається, тримаючи маленький букетик. Волосся акуратно зібране в хвіст і заколоте. Чорний пуховик, джинси, шарф обвиває шию, а на ногах — чорні ботінки.