Acción 29

Діос

Зі злістю дивлюсь на хлопців. Та яка там злість? Це справжня ярість.

Я сиджу один на дивані. Кирило стоїть поруч. Давид навпроти. Міша — біля вікна, мовчки дивиться назовні й шукає рішення.

Коли я був із Лією, мені прийшло повідомлення. Коротке, але змістовне.

«У тебе, сину, проблеми».

Якби все було не так серйозно, батько б це не писав. Він не з тих, хто просто передає вітання таким чином. Там мало бути ще одне слово — «великі». Бо саме такими ці проблеми й виявились.

— І що з ним? — питаю спокійно, хоч усередині все стискається. — Коли це сталось? — підвищую голос, зриваюсь, підводжусь. — Місце, дата, час, щось уже відомо?! — тепер кричу, не стримуючи себе.

Це вже сталось, чорт забирай! І діяти треба швидше, ніж ті гади, які раді мене втопити.

Я ще не знаю, як саме все розгорнулося. Навіть не до кінця розумію, у чому саме проблема. Але вона вже існує.

— Завтра поговорю з нашими. За роботу для кожного домовлюсь. Буде компенсація. І ще зверху накину — аби мовчали, — нарешті заговорив Міша. Весь цей час він мовчав, але видно було — мислить краще за всіх. Тримає себе в руках, готовий діяти. А я, чесно, почувався повністю на дні. Міша — зібраний, рухається вперед. А я — тільки й здатен горлянки перегризти та бажати смерті тому, хто мене підставив.

Справа валиться просто зараз. І мені не вдасться її замести. Не встиг.

І суть не лише в тому хлопці, що лежить під крапельницею.

Усі мої дані зливаються. Кожен, хто захоче, дізнається, чим я дихаю. А все через того придурка, що прийшов відпочити в клуб. Тепер він твердить усім, що отруєний через мене. І копає. Його люди вже риють глибоко.

Так, він давно сидить на моєму товарі. Але хтось підсунув йому справжню отруту. Вона діє не відразу, але якщо нічого не робити — за кілька днів йому буде кінець. Його «отруєння» — ідеальна нагода мене знищити. Бо виглядає, ніби мій товар. А він — не той, хто мовчить.

Але чи точно це наше «Щастя»? Може, він прийшов не від моїх людей? А може в нас завелась криса?

Чи міг я комусь не сподобатись?

Та будь ласка.

Я не один рік на ногах. Ворогів — вагон і ще трохи.

— Відправ кожному повідомлення: завтра на роботу — ні ногою. Зранку Кирило та Давид з усіма поговорять, — кидаю різкий погляд. Вони мовчки кивають. — Як ситуація з іншим? — намагаюсь говорити спокійно, але виходить паршиво. Бо як, скажи, можна бути спокійним, коли все горить?

А все і горить.

Я тримав високу планку. Все було засекречено. Але вистачило одного зайвого слова. І вже — тиск на партнерів, погрози, ще одне слово — і нитка потягнулась.

Мені щохвилини приходить по десять повідомлень із погрозами. Я не боюсь. Але репутація летить до біса. Усі мої контракти — вже не секрет. Хто захоче далі працювати зі мною? Ну, хіба що одиниці.

Міша дивиться на мене винувато. І не говорить — бо не хоче, але я бачу по очах: щось важливе.

— Йди на зустріч партнерам, — кажу вже спокійно. Усередині — тиша. Мабуть, я змирився.

Він киває, але телефон не бере, щоб їм відповідати. Дивиться... занадто довго, а значить, що є що сказати і воно мені явно не сподобається.

— Тобі доведеться з ним поговорити. Є один варіант, — каже тихо. Знову той погляд.

Звісно. Батько. Я повинен поговорити з ним. І, мабуть, погодитись на його варіант.

Інакше... я не бачу виходу. Зараз усе падає. Секунда за секундою. Немає часу навіть подумати.

Завтра, майже напевно, під воротами стоятиме колона копів. Мене відпустять — завдяки батькові. Тут я не боюся. Але гордість... вона точно впаде.

— Потрібно завершити ще деякі справи, — кажу рішуче, дивлячись на Мішу.

Є одне діло, яке я можу закрити хоч зараз. Тут проблем не буде і я буду радий це зробити. Але надворі глибока ніч.

Всередині — повна, рвуча пустота. Вперше я не знав, що робити. У голові крутилися всі можливі варіанти дій, але жоден з них не був ані ідеальним, ані безболісним.

— Ян, доведеться з ним поговорити, — Міша миттєво підійшов і простягнув мені телефон.

Я глянув на екран. Це був наш перший партнер.

Ми знайомі давно, з ним завжди було легко мати справу. Тепер усе треба завершити. Я приклав телефон до вуха, підвівся і підійшов до вікна. Слухав уважно, майже не дихаючи.

Так минула ніч. На ранок Кирило та Давид зібрали речі й поїхали — попереду в них був день, забитий роботою.

Я ж спочатку зателефонував батькові. Розмова була довгою, але вибору все одно не було — навіть світанок не приніс іншого варіанту.

Я прагнув волі з самого дитинства — і здобув її. Але вперше в житті настав момент, коли доводилося приймати не свої правила.

Так, я їх прийняв. Але з умовами. Не зовсім вигідними батькові, зате це — єдиний спосіб тримати мене під контролем.

— Артем Бачевський! — гукнув я, щойно помітив знайому постать. Міша вийшов з машини слідом і пішов за мною.

Я ішов упевнено, подумки прокручуючи можливий перебіг розмови.

— Радий Вас вітати, — простягнув руку. Артем стояв, спантеличений. Він не розумів, хто я і що відбувається. Але потис мені руку — мовчки.

Ми телефонували йому: спочатку я, потім Міша. Міша надіслав йому довгий текст із пропозицією. Артем миттєво відмовився.

Я вже хотів пояснити, хто я і навіщо прийшов, але Міша заговорив:

— Це Діос...

— Ян Вінцерський, — перебив я.

Міша розгублено глянув на мене. Він явно не очікував, що я назвусь своїм справжнім іменем. А Артем здавалося, злякався. Упізнав прізвище?

— Руслан — мій батько, — спокійно додав я. — Але мене з ним нічого не пов'язує.

Принаймні наразі.

— Артеме, ми б хотіли, щоб Ви нас вислухали, — почав Міша, але той ступив уперед. Міша замовк. Я торкнувся його руки — жестом дав зрозуміти, що обійдусь без його допомоги.

— Це якийсь жарт? Що вам треба? Які ще пропозиції?! Ви думаєте, я погоджусь після всього?! — Артем говорив люто. Жилки на шиї налились, очі червоні. Я знав, що так буде.