Acción 27

Діос їхав повільно, без поспіху. Вмикнув музику — просто, щоб грала фоном, а я тим часом схилила голову на сидіння й заплющила очі.

Я наперед ніколи не вивчаю маршрут,

Мені не важливо — тільки б ти була тут,

Все одно, куди нас понесе вітер...

Я тихо шепочу рядки лише губами. Цю пісню часто слухала мама, тож слова я трохи пам'ятаю.

Рука м'яко лежала на коліні, я ледь чутно відбивала ритм пальцями. І раптом — відчуваю, як рука Діоса накриває мою і стискає.

Серце легенько здригнулось.

«Цікаво... і що це має означати?» — думаю, але не відкриваю очей, залишаючись у тій же позі.

Як я втікав з інституту,

Щоби з тобою побути...

І до сих пір я тут є!..

А пам'ятаєш?..

Машина несподівано загальмувала. Діос прибрав руку, і тиша розлилась по салону.

Я розплющила очі й подивилась на нього. Він — з хижою усмішкою на вустах.

— Так і не запросиш на чашку кави? — киває в бік мого будинку.

— Тебе? — питаю наївно, а тоді додаю: — Ні, — сухо, майже відрізаючи.

Діос розсміявся й трохи підсів ближче.

— Лія, я розумію, що ти, мабуть, вважаєш мене останнім покидьком на землі. Що твоє ставлення до мене нижче плінтуса, — в його голосі з'явилась чесна прямота. — І, знаєш, я сам про себе часто думаю так само. Якби я був на твоєму місці — теж тримався б від себе подалі, — знизує плечима. — Але я скажу прямо. Ти мені подобаєшся. Знаю, що назвати це любов'ю складно. Можливо, до цього ще далеко. — Його погляд відхиляється вбік, але швидко повертається до мене. — Проте... я хочу щось спробувати.

Він уважно вдивляється в моє обличчя, намагаючись вловити хоч якусь емоцію. А я завмерла, не знаючи, що відповісти. Здається, ось-ось вискочить Данило чи Кирило з камерою й почнуть мене знімати для якогось розіграшу. Але минає хвилина, і нічого не відбувається — лише Діос, який мовчки чекає.

— Навіть після того, як ти поводився, як козел? Після всіх тих слів? — запитую з недовірою.

— Ліє, я не говорю фігню. — Його усмішка на мить спалахує, потім він змахує рукою. — Ну, гаразд, інколи можу. Але подумай над деякими речами, — і знову ця хитра посмішка.

Що ж... нехай так. Він принаймні щось визнав — і це вже щось.

— Ти складна людина, Діосе, — кажу тихо, майже спокійно. Уперше мені з ним справді легко. Наче поряд — не чужий, а близький.

Він м'яко усміхається.

— Я знаю, — тихо відповідає. — Але з ким узагалі легко? Просто з одними трохи важче, і я — один із них.

Його очі знову впираються в мої.

О, Боже... моє серце зараз не витримає.

Мені важко витримувати такий погляд. Що в нього в голові? Що з ним сталося? Це точно Діос? Може, його підмінили? Чи, може, йому вкололи якусь суміш доброти?

Бо раніше мені було добре з ним просто через його присутність. А тепер — просто добре. І цього не пояснити.

— Трішки? Ти словами міг би загризти! — дивуюсь я.

Діос коротко сміється, але нічого не каже.

Я видихаю, відчиняю двері, але не виходжу. Нахиляюсь, поглядаю — він дивиться на мене з очікуванням.

— Що, передумав? Уже не хочеш кави? — запитую з тією самою хитрою посмішкою, яка так часто буває на його обличчі. І вона — знову там. Діос зітхає й відкриває двері.

У мене серце вистрибне з грудей.

Я дивлюсь, як він виходить, і швидко зачиняю двері зі своєї сторони. Розвертаюся й прямую до входу.

Ах, ну й освітлення тут. Паршиве до біса. Але зараз це точно не головне. Головне — щоб батьки сиділи в своїй кімнаті. Я ще не знаю, як мені представити хлопця, що йде слідом за моєю спиною, якщо вони його побачать. Це буде велика халепа. Світло в коридорі не горить — отже, телевізор або сон. Чудовий шанс провести його до своєї кімнати, поки світ не розвалився від незручностей.

Я йду попереду, серце калатає в грудях не гірше ніж музика у нього в машині. Позаду — його кроки. Повільні, але рішучі. Мене наче підштовхує вперед сама його присутність.

У кімнаті темно, я легенько б'ю по вмикачу і світло одразу розходиться. Щоправда воно надто тускле, але це не заважає Діосу стежити за мною і за кожним кроком.

Обертаюсь. Він стоїть у дверях, плечима торкається одвірка, руки в кишенях. Його погляд — це цілий окремий стан, наче він читає кожну мою думку, ще до того, як я сама її сформулюю.

— Коли запросиш зайти в кімнату? — голос його тихий, низький, ніби не хоче порушити атмосферу.

— Я була певна, що ти нагло зайдеш, — я присідаю на ліжко.

— Я чекав запрошення, — уточнює він.

— Заходь, чи ти думав, я тебе сюди провела, щоб показати лише шпалери? — я піднімаю брову, але куточки губ тремтять від посмішки.

Він заходить. Повільно. Рухи розслаблені, але в кожному — щось напружене. Як у хижака, що наближається до здобичі, та зовсім не поспішає. У кімнаті одразу стає тісно. Повітря — густе, тепле, липке, мов мед.

Це в моїй кімнаті так жарко? Чи це вже у мене розум плавиться? Щойно помічаю, що Діос навіть не думає зупинятись чи сісти десь збоку — йде прямо на мене. Я різко підводжуюсь, коли між нами залишається всього кілька сантиметрів, і стаю навпроти.

— Кава! — вигукую трохи занадто голосно, з ледь помітною панікою. І здається, він це чудово помічає. — Ти ж хотів кави, — додаю вже спокійніше, намагаючись хоч якось врятувати ситуацію.

Ліє, ти ж біля машини така рішуча була... А зараз що? Розтанула?

Признаю — трохи незручно. Я ніколи раніше не приводила когось до своєї кімнати. А тепер тут сидить хлопець, до якого моє серце тягнеться, як магніт.

Діос киває і вмощується на ліжко. А я — мов на вогні — рушаю до дверей. Дістаю каву і якийсь час просто тримаю в руках, роздивляючись, ніби бачу вперше.

Яку каву він п'є? Міцну? Слабку? З цукром? Без?

Ліє, спокійно. Не панікуй. Він же нічого не уточнив — значить, буде пити таку, як я.

Натискаю кнопку чайника. Вода починає нагріватись, а в мене в голові — суцільний хаос. Все це для мене нове. Незнайоме. Навіть трохи страшне.