Acción 26

— Так, гаразд, — дівчина, яку я бачила всього кілька разів, а вона виявилася моєю колегою, обійшла всі ряди з продуктами. — Огірки досі смердять. Значить, нічого не змінилося, — вона хлопнула в долоні й підійшла до мене.

— Тебе не було більше трьох тижнів, — сказала я, не стримуючи пред'яву.

Я тут з ранку до ночі підлогу вилизувала, прибирала все до блиску, поки вона собі гуляла і не брала трубку. Її мало не звільнили, та я настояла, щоб залишили. Бо інакше — кого ставити замість себе?

— Я відпочивала в сусідньому районі. Треба було розібратись у собі, — вона говорила самовпевнено, поправляючи довге волосся і спеціально виставляючи на показ манікюр.

Розбиралась вона, ага. Скоріше, відпочивала десь в кафе з дружками.

— Чула, що Аліса махнула в Київ, — сказала вона майже байдуже, та по очах було видно: аж розпирає. Заздрість ледь не капає з неї. — Ви ж однолітки, так? В одному класі були?

Я зітхнула й піднялась. Це що, допит? І від кого?

— Вона важко працювала. Довго, — відповіла я твердо. Розмову варто завершити.

Та вона не подумала відступати — пішла за мною до прилавка. Стоїть зверху, руки склала, погляд — насмішкуватий.

— І де тут можна заробити в цьому... — вона видихнула смішок, — ...гавнятнику? — щічки надмила, руками розвела.

Ігнорую. Краще мовчати, ніж скочуватись до її рівня.

— Вона, може, в якісь брудні справи вплуталась? — задумалась на секунду. — Тут таких багато. Це би пояснило, звідки гроші на Київ.

Голос її змінився. Не глузування — образа. Що це не вона поїхала.

— Я не думаю, що це наша справа — де і як Аліса заробляла, — піднялась і різко обрубала розмову.

Колега оторопіла. Рот відкритий, руки опущені. Не цього вона чекала. Вона була впевнена, що я візьму участь у плітках, буду кивати й підтакувати.

— Ой, — в очах у неї з'явилось щось зверхнє. — То ви знайомі, чи що?

Я тільки рот відкрила, а вона вже виставила руку переді мною, мовляв, не треба.

— Не відповідай. Мені байдуже, — і вона відвела погляд.

Здається, я знаю, хто тут головна пліткарка.

Але їй свербить ще щось сказати. Я бачу, як руки напружені, очі шукають зачіпку. Ось-ось щось ляпне — таке, щоб мені стало ніяково.

Та раптом — важкі кроки з-за прилавка. Комусь набридло, що на нього не зважають. А може, я просто собі накрутила.

— Діос? — зойкнула вона майже пошепки, та з таким захватом, ніби побачила зірку.

І понеслося:

— Ти ж ніколи сюди не заходив! Чому цього разу прийшов? Може, допомогти з вибором?

Та він мовчки обійшов її, навіть не глянувши, і пішов просто в мій бік. Або випадково. Або дуже навіть цілеспрямовано.

Я застигла. Продукти на землі і досі не на полицях, лежать в різних боках.

— Тут по двоє працюють? — спокійно спитав. І, не чекаючи відповіді, присів і почав розкладати товар.

Цей хлопець уже собі щось надумав? Чому він тут?

— Ага. Так. Стоп, — за спиною почувся писклявий голос. Було зрозуміло: вона цим явно незадоволена. — Що вас повʼязує? — слова пролунали з ледь прихованою отрутою.

Я розвернулась і помітила, як вона бігає очима від мене до Діоса. Зловивши мій погляд, вона кивнула на нього й жестом вказала — від нього до мене, мовляв, "Що між вами?"

І яке їй діло? Що їй з того?

Але довго стояти в тій незручній тиші не довелось — Діос підвівся й сам до неї підійшов.

— Я не знаю, як тебе звати, і знать не хочу, — він кинув погляд на вихід. Вона подивилась у той же бік, вже не така впевнена. — І хотів би, щоб ти вийшла.

— Взагалі-то, я тут працюю, — склала руки на грудях, нахиливши голову вбік, наче чекала, що він скаже тепер.

— То чому не працюєш, а язиком чешеш? — ніякої грубості, лише стійкість у голосі.

Їй залишалось тільки хмикнути, задерти носа і піти. Нарешті.

— Якщо тобі такі люди не подобаються, чому нічого їм не скажеш? — Діос підійшов ближче, а я поспішила до каси й сіла на стілець.

— Я не мовчала, — відповіла з твердим тоном.

Але Діосу цього було мало — він тільки усміхнувся, ніби знав, що відповідь — фігня.

— І що ж ти їй сказала? — в голосі з'явились іронічні нотки. Він прекрасно знає, що нічого серйозного я не сказала, але хоче, щоб я це визнала.

— А що тобі з цього? — підняла на нього погляд.

Діос знову посміхнувся, але цього разу мовчки.

— Хочеш щось придбати? То думай швидше — за тридцять хвилин зачиняю, — сказала я вже грубше, намагаючись стримати себе. З ним важко бути спокійною.

Бо ясно ж: не за батончиком він прийшов. Його холодильник регулярно поповнюється делікатесами, і точно не звідси — навіть не з цього округу.

— Ось, — він поклав переді мною батончик. Я одразу глянула на дату — свіжий, ще міг би пʼять років лежати. Як він узагалі його знайшов? Я перевіряла — таких мало, але були. Тож не сам підкинув.

— Сто гривень, — кажу й простягаю руки.

Він зобразив драматичну гримасу й витяг гаманець.

— Ох, а ціни у вас справді кусаються. Не брешуть, — рівним, майже грайливим голосом.

Витягує крупну купюру.

— У мене не буде стільки здачі, — знову підняла очі на нього.

Він усміхнувся і нахилився ближче:

— Тоді пригости кавою або чаєм, — кивнув на чайник і стіки біля мене. Чорт. Забула прибрати.

Але замість того, щоб повестись, я ляснула по столу й різко підвелась:

— Діос, годі! Навіщо ти тут? — хапаю батончик, — ну ти ж не за цим прийшов! — кидаю його в нього. — Що тобі потрібно? Говори прямо! — кричу. — Спочатку Микиту ловиш, залякуєш, а потім з'являєшся тут із цим? — показую на батончик. — У тебе таких сотня на тарілці! — злість виривається назовні. — Навіщо ти поліз до Микити?! — тикаю в нього руками, але він стоїть, мов статуя, з тією своєю посмішкою, що хочеться стерти її з обличчя.

Що ж він такого сказав Микиті, що той дзвонить серед ночі й каже: "Твій хлопець — скажений. Скажи йому, щоб не шукав мене"? Було ясно, про кого йдеться. Бо вже наступного дня прийшов Міша — питав, чи все зі мною гаразд, чи є в мене хлопець. Це ще могло бути співпадінням... але Міша зациклився: нюхав, питав, чи ніхто не погрожував, а коли побачив мій поріз, почав випитувати, чи не хтось мені це зробив.