Acción 25

— То цей тип живе всього за сто кілометрів звідси і просто якось побачив Лію та вирішив приударити? — перепитую в Міші, що лише кивав кожного разу. Тепер його рука летить у миску з попкорном, а інша хапає колу зі стакана. — Я правильно розумію, що, швидше за все, він знає про її минуле?

Міша спочатку водить очима, наче обдумує сказане, а потім киває й закидає попкорн у рот. Чорт, Міша, я тобі зараз ті руки закопаю в тій мисці.

— Перестань жувати. В мене слух дуже тонкий — я чую кожне клацання в твоєму роті, — говорю чітко і рівно, хапаючи ту миску й підсуваючи ближче до себе. — Я хочу поговорити нормально й усе вирішити, — додаю м'якше.

Міша киває і тре руки одну об одну, аби стерти з них сіль.

— Тут немає чого обговорювати, — впевнено каже він. — Він втюрився в Лію. Підписаний на всі соцмережі, — Міша дістає телефон. — Уяви, навіть на ютуб-канал, що вона вела ще в ранньому дитинстві, — каже він на підвищених емоціях, ніби це щось справді вражаюче й неймовірне.

То що маємо? Його можна сміливо приписати в ряди сталкерів? Так, думаю, що так. Це вже схиблення.

— Втюрився? — мої брови сіпнулися, й це далеко не питання. — Та цей хлопець на катухах поїхав.

Міша легко хитає головою, зважуючи все, мовби перебирає варіанти.

— Все ж... це трохи схоже на те, — киває він, ніби виносить остаточний вердикт.

Я взявся двома руками за стільчик і сперся на нього, думаючи над подальшими діями. Голова опустилась, очі заплющились, і тисячі думок затуманили свідомість.

Чому люди такі необачні? Що ними керує в такі моменти? Вони аж геть сліпі? Чи ні?

Мені випав шанс познайомитись з однією дівчиною. Можу з упевненістю сказати, що вона завжди сприймала все адекватно, не була сліпа й не кидалась на все підряд. Завжди зважувала плюси й мінуси, нічого не пропускала. Але варто було їй закохатися — і все.

Вона була розумна, достатньо, аби змагатися з ким завгодно — і перемогти. У неї завжди була смикалка, що допомагала їй. Але не в коханні. Хлопець виявився справжнім козлом. Її мозок ніби занурився в туман. Тепер вона слухає тільки його, а не себе. З сильної, твердої — перетворилась на щось безформне.

І де дівається мозок? Потрібно думати за себе, бачити. Але цьому треба навчитись.

Так, людьми легко керувати. Зазвичай така маса приносить хороші доходи — за що я, власне, і вдячний. Бо саме з таких інші добре заробляють. І хтось іде проти? Та ні. Мало хто здатний вийти за рамки й сказати щось наперекір. Тому лишаються в статусі терпил.

Або.

Люди просто сліпі.

Це містечко — доказ. Їм добре — мені добре. Усі вживаються. А чому? Бо інакше не вміють. А я вмію. Інакше не хочуть. А я хочу. І чи підуть вони проти? Та, бляха, підуть — якщо їх повести, показати, дати "готовеньке". А що тоді? Вони все одно лишаються тими самими. Терпилами.

І Лія буде терпіти. Так, це трохи інше. Я бачив, що їй неприємний цей тип. Але вислизнути вона не може. Бо не знає, як правильно відмовити.

Мені вона теж не сказала справжню причину відмови.

Вона тільки вчиться діяти.

І цьому вона також не скаже одразу «ні». Тому буде мучитися.

Так, можливо, їй іноді приємні розмови з ним. А може, вона просто майстерно маскує емоції.

Я проводжу пальцями по переносиці, зіжмурюючи очі.

Якого дідька вона мене взагалі хвилює?

— Бляха, Міша, в тебе роботи немає? — зриваюсь я і дивлюся на нього. Він закляк і, здається, не зрозумів, чому раптом дістав на горіхи.

Часто я став зриватись на нього останнім часом.

— Ах, так, дійсно, — саркастично відповідає він і хапає свого жакета зі стільця.

Що мене навчив батько з раннього дитинства? Ніколи не ставити себе вище когось. Ти й так знаєш, що ти вище. Нехай людина думає, що ти слабший. І не потрібно недооцінювати суперника — краще вже переоцінити.

***

Лія

Проводжу пальцями по прилавку — на шкірі залишається цілий шар пилу. Очі знову починають пекти. В животі стискається щось неприємне, майже як страх.

Це місце... воно жахливе. Цей магазин можна легко порівняти з коробкою, що тиждень тому промокла на якомусь задрипаному вокзалі. Дах протікає — його мали полагодити ще пару років тому, але постійно відкладають «на інший рік». Стіни забули, що таке пристойний вигляд, а прилавки щоразу підперті камінням, яке просто знаходять по дорозі сюди. Двері неможливо закрити з першого разу — ключ або не входить, або застрягає, і потрібно докласти зусиль, аби провернути його хоча б на половину.

Запах тут — просто рвотний, але я вже звикла. Звикла до смороду тухлих яєць, до плісняви, до розбитих пляшок пива, які впали ще на зміні моєї колеги. Її, до речі, я не бачила вже чотири дні. Вона мала сьогодні вийти й підмінити мене, а я — піти в школу. Але там я не була вже давно. І схоже, батьки досі не знають, що я прогулюю.

Ах так, точно. Вони ж узагалі не в курсі, що там відбувається.

— Твоя каса не закрита, я бачу всі копійки, — ззаду лунає веселий голос Аліси. О, а це вже несподіванка.

Я кидаю булочки — ті самі, що надходять сюди раз на місяць — і підходжу до неї.

— А її неможливо закрити, там щось заклинило, — кажу я, стискаючи підборіддя. Знову намагаюсь з силою зачинити касу — безуспішно.

Щоранку хазяйка приходить, забирає всю виручку, а залишає — нуль. Я вже не раз казала, що немає як давати здачу, але їй байдуже. Мені доводиться викручуватись з власного гаманця.

— Хочеш щось купити? — жартую я, грайливо оглядаючи цю конуру.

— Ой, ні, — Аліса махає рукою. — Ти б могла й кращий варіант знайти. Біля школи, наприклад, є непоганий магазин, там шукають продавця. Або ще десь. А ти вибрала самий кінець Тихого — і ще таке запущене місце, — дівчина скривилася. Я розсміялась.

— Я туди ходила. Але вже знайшли когось. От і все, — я потягнулась і розвела руками.

— То ти так і плануєш школу прогулювати? Без тебе там повний бардак, — вона зиркнула на мене. — Свавілля.