Acción 24

В котрий раз перевіряю вхідні на телефоні — жодного повідомлення. А значить, що все добре. Хлопці добре справляються. Бо Кирило б уже давно написав, якби щось пішло не так.

Вхідні двері гукають. За ними — скрегіт зубів і легке пчихання.

Я, стежачи за Мішою, сідаю на кухонний стіл, беру в руки кружку чаю й чекаю, поки він нарешті щось скаже, а не буде блукати по хаті й шукати що-небудь, аби що.

Зонтик — повністю мокрий — він кинув на підлогу. І я впевнений, що вже забув про нього. Все одно мені доведеться підняти.

Так, Міша недалекоглядний. Але, як не дивно, багато хто вважає його надійним товаришем і один з них я.

— Шукаєш щось, друже? — я обережно ставлю склянку й звужую погляд.

— Так, тут зранку лежав мій халат, — Міша починає пихтіти й злитись. Уже роздратований. Я стискаю підборіддя, легко киваю.

— Той, що рожевий? Який ще в понеділок тут валявся? — а сьогодні середа, якщо що.

Міша зупиняється, підіймає погляд до стелі, складає руки по боках і втягує повітря.

— Ні, не рожевий. Білий, — виправляється він, витягуючи палець, а потім тією ж рукою проводить по волоссю. Звідти відразу сипляться коралі води.

Як він міг так промокнути під зонтом? Там, звісно, теж не сухо, але щоб настільки, що аж носки човгають? Він же ще й на машині був. Зонтик — то для того, щоб дійти від машини до будівлі.

Бляха, Міша, ти вмієш здивувати.

— І так, це було в понеділок, — нарешті визнає, хоч і дещо ніяково.

— Він у пральній машині, Міш. Уже випраний. Ти бачив ті плями? Ти ним, випадково, підлогу не мив? — запитую трохи роздратовано. Інакше з ним не виходить. Та й, здається, я сам уже такий є.

— Ні, звичайно, що ні, — Міша змахує руками. Потім додає тихіше: — Я нещодавно бачив Лію.

Голос його раптом став рівним. Без тієї бурі, яка була хвилину тому. Я трохи напружився. Не стану брехати — мені стало достабіса цікаво. Що саме він хоче сказати?

Лія вже тиждень працює в тому магазинчику, де ось-ось завалиться дах, а стіни точать якісь хробаки. З "безпеки" там — палиця біля входу, яку регулярно збиває черговий п'яниця, що проходить повз у пошуках нової дози спиртного вбивства.

Це мене здивувало. Вона знайшла роботу всього за два дні, і пішла туди так легко.

Хоча там, чесно кажучи, більш небезпечно, ніж у мене.

Їй платять смішні копійки. Дві тисячі. Коли зіпсована цукерка там коштує тридцять гривень.

Було бажання піти, поговорити з нею нормально, запропонувати інші варіанти. Але якщо вона не хоче зі мною мати справу — хай. Можливо, хоче сама прокладати свій шлях. Ну що ж, нехай.

— І що там? — запитую спокійно, спостерігаючи, як Міша сідає за стіл своїм мокрим задом. Навіть руки не помив.

— Вона розмовляла з якимось хлопцем. І вони так сміялись, — він похитав головою. Мене трохи перекосило. Признаюся, щось у мені сіпнуло. — Надворі ллє дощ, а вони мокнуть під ним, — очі Міші округлюються. — Ні, ну між ними точно щось є! — додає з хмиком, підводиться й нарешті йде до раковини.

То Лія не зникла й вирішила не гаяти часу? Хоче пов'язати своє життя з якимось занедбаним хлопчиськом? Чи, може, просто розважається?

Це потрібно з'ясувати.

— Наглядай далі, — вигукую до Міші, що стоїть за моєю спиною.

— Що? — перепитує він з уже набитим ротом. Я різко зриваюсь на ноги, дивлюся йому прямо в очі — і клянусь, він злякався. Закляк разом із тим шматком, що вже був готовий випасти з рота.

— Наглядати, — пробубонів невнятно. — Так, буду, — додав уже чіткіше й почав дожовувати.

Я кивнув схвально й пішов до сходів, і саме тоді почув, як гримнули двері — та почалась жвава розмова. Кирило й Давид. На кухні зараз почнеться справжній гармидер.

— Чорт, Міша, жуй повільніше! — чітко долинув голос Давида. — Моя твоя не розуміти, — і заливчастий сміх.

— Скучно, де музло? — тепер і Кирило. Мабуть, уже полетів до телевізора з попкорном у величезній мисці.

Чесно — я навіть не рахую час, за скільки він вмикає музику. Це завжди секунди.

Як і очікувалось, хвилина — і по будинку розлилась знайома пісня:

— People... stop fighting, angels are crying. We can be better, love is the answer...

Давид йде до Кирила, тихенько підспівує й перебиранням ніг видає щось схоже на танець. Якщо у вокалі йому немає рівних, то в танцях виграє будь-хто.

— Якщо через дві години тут буде брудно — вилизувати будете язиком! — суворо кажу. Хлопці підняли здивовані очі, але страху в них не було. І дарма — я говорю цілком серйозно. Знають, що задню не дам.

***

«Чому всі твої номери не в мережі? Я місяцями не можу до тебе достукатись. До свого сина. Чому мені щоразу доводиться робити це через когось іншого?»

За вікном ллє дощ, краплі гупають по даху. Схоже, починається град.

Я стискаю телефон. Усередині щось безперервно шепоче: «Та викинь ти його вже...» Але я вже двічі так робив — тільки-но бачив невідомий номер і довжелезне повідомлення. Одне було від мами. Інше — від тата. Обидва викликали відразу.

Я вирішив більше в цю гру не гратися. Емоції — під замком. Просто змінюю номер. Але перед цим — коротке:

«Не потрібно до мене писати». І надсилаю. Як і цього разу.

Минулого разу він таки мене знайшов. Запропонував кругленьку суму — я погодився. А ще — навів на людину, що встромила ніж у спину. І була готова повторити. Я йому вдячний. І я віддячив. Поговорили вперше за довгий час... і цього мені вистачило.

Зараз — знову нарив мій номер. Не здивував. З його зв'язками це можна було зробити значно раніше. Може, просто не хотів.

Клац — і номер батька в чорному списку.

Жалію? Та ні. Є чимало причин.

І град справді почався. А ще гримить. Лія зараз одна в тому магазині, де стеля дирява. Туди легко щось просунути, а краплям дощу — ще легше просочитись.

Міша за два дні толком нічого не розповів — тільки буденні речі. Сьогодні я вирішив сам перевірити, чим це там Лія зайнята. Тепер бачу, як вона кривиться, коли перекладає зіпсований товар на нижні полиці. Знаю цю хазяйку — пальці відкусить за кожен викинутий товар. І зріже зарплату.