Acción 23

— Хочеш сказати, що ти просто передумала? — голос Діоса сиплеться з недовірою, ніби крихкий лід під ногами, з легким, але відчутним розчаруванням.

Твоя сімʼя зіпсувала мені життя, Діосе. І тепер я повинна думати про виживання. Я не хочу тебе ні знати, ні бачити.

Я б це сказала. Справді. Але... чи буду я після цього жива?

Для нього я — ніхто. Він грається людьми, як маріонетками. Зриває нитки і дивиться, як ми падаємо.

— Це не моє. Я не зможу, — кажу рівно, без тіні емоції, лише б голос не зрадив страху.

Очі Діоса миттєво ловлять мої. Куточок губ піднімається в знайому хижу напівусмішку. Його пальці міцніше стискають склянку з жовтуватою рідиною — так, це явно віскі. Повільно, з обережністю він ставить її на стіл, не зводячи з мене погляду.

Цей гад відчув. Він зловив момент. Він знає — я щось приховую.

— Злякалась? — шепоче і схиляє голову, втираючись пальцями в щетину, ніби розмірковуючи.

Я змушую себе усміхнутись. Натягнуто, майже гримасу.

— Так. Саме так, — киваю вже з більшим переконанням.

— Ліє, а ти помітила за собою зміни? — несподівано питає, наближаючись. Його обличчя занадто близько, голос — майже інтимний, але холодний.

Я здивовано кліпаю. Усередині клацає механізм — до чого це? Які зміни? Чорт, він про щось здогадується? А може, я десь знову прокололась?

— Ти не помітила, що тепер могла б спокійно пристрелити пару довбешок без жодного сумніву? — його голова відкидається назад, голос легкий, ніби жарт. — Просто відчула б холод металу в руках — і все. Без сумнівів. Без жалю, — він вирівнюється і дивиться мені просто в душу. — Ти не злякалась, Ліє.

Він хмикає. І далі вже не питає.

— То в чому проблема?

Він знає відповідь. Йому не потрібно, щоб я її озвучувала. Але він хоче, щоб я це сказала. Вголос. Щоб сама собі в цьому зізналася.

Я клацаю язиком — і нічого. Слова застрягли, ніби камінь у горлі. Вже злюсь — пальці зводить від напруги за спиною. Але на кого я злюсь? На нього? Чи на себе?

— Чи знав я, хто ти? — раптом каже він. — Ні.

Він змахує головою, неквапливо йде до дивану, зручно вмощується, закидає ногу на ногу і без жодної усмішки бере в руки склянку з віскі. — Чи щось би змінилось?.. — його очі ковзають по мені. — Та ні. — І він легко сміється.

— До чого це? — питаю обережно. Його голос — як нитка, а я боюсь зробити необережний рух і розірвати її.

— А до того, Ліє, що не треба зараз валити на мене всі біди твоєї сім'ї. І не треба боятись, — він відкидається на спинку.

Я стою — ні звуку. Сухі губи, мокрі очі. Сльози печуть.

— І що це за цирк, дорогенька? Ти ж погодилась. То чого тепер ця істерикувата гра? Правда виявилась не по зубах?

Його слова ріжуть, як лезо. Я опускаюсь на коліна.

Боляче. Навіть не уявляла, що настільки.

Так, він сам не винен. Але його батько — ось хто причетний до всього цього. Я б не хотіла мати нічого спільного з цією родиною.

— Замовкни, — я бʼю долонями по підлозі. Очі розпливаються, зате я більше не чую його голосу. Цього достатньо.

Так, він майстер слів.

— Я тебе почула. І більше не хочу чути, — кажу рівно. Голос стабільний, спокійний, як ніколи.

Я підіймаюсь і дивлюсь йому в очі. Порожнеча. Ніби не людина, а маска. Лише іноді емоція блимає, аби зачепити жертву.

І ось — блиск. Посмішка. Склянка майже тріщить у його руці.

Браво, Ліє. Ти більше на це не ведешся.

— Досить, — майже шепочу, хоч усередині все кричить. — Хочеш — вбий. Мені байдуже. Я й так згнию в цьому містечку.

Я вже це прийняла.

Так, вихід є. Але не він. Ніколи не він.

Я скоріше ляжу під комбайн, ніж житиму з думкою, що працюю на нього. Це угода з дияволом. І я не продам душу.

Одна сльоза — повільна, важка — скочується щокою. Діос мовчить. Спокійний. Ніби дивиться на цирк. Але виставу закінчено.

Я піднімаю підборіддя. Йду до виходу. Не озираюсь.

Я з тобою прощаюсь, Діосе. Назавжди.

***

Діос

— Що скажеш, Міш? — питаю одразу, як за Лією зачиняються двері.

Міша йде до дивана і плюхається туди. Смердюче смузі знову вдаряє мені в ніс. Скільки разів я просив не пити цю гидоту в моїй присутності? Але з ним це як горохом об стіну.

— Ти справді повів її до батька? — питає здивовано, хоча все й так очевидно. Просто Міша — тип, який повторює одне й те саме кілька разів, поки не засвоїть.

Та хто ж знав, що ця дівчинка впізнає мого батька?

Звісно, я не міг просто взяти її до себе, не дізнавшись, хто вона така. А з того, що мені розказав Міша — замало, просто крихти.

Так я і дізнався, що її батько уклав договір із моїм. Йому було мало ресторанного бізнесу, він захотів чогось... серйознішого. Захотів пов'язати життя з криміналом. Батько погодився — запропонував поставки особливого інгредієнту. Але, як завжди, знаходиться щур, який тицяє свого носа не туди й біжить стукати. Батько мусив діяти. І він діяв.

Один з пунктів у контракті: перевірити своїх людей. А він цього не зробив.

Загроза висіла над усіма. Так, батько все міг зам'яти. Але репутація — це не просто слово. Це те, що будувалось роками.

Може, Лія й думає, що все просто, що винен мій батько. Та чи знала вона, що її рідний батько просто здурів від жадоби?

Все могло б закінчитись набагато гірше. Можна сказати, їм ще пощастило. Це місце — найкраще, що могло з ними статись.

Якщо ми всі — риба в океані, то мій батько — навіть не акула. Значно вище.

Я вже давно не залежу від нього. Але іноді доводиться з ним перетинатися — рідше, ніж раз на рік.

— Хотів переконатися у здогадках, — кажу, провівши пальцями по повіках — сверблять.

— Ух, ну ти й даєш, — Міша засміявся, ляснув себе по колінах і тягне ту свою бридоту через трубочку. — Ех, але шкода. Його погляд сковзає до дверей. — Така хорошенька... — м'язи на обличчі стискаються, очі заплющує на секунду.

— Погано буде тільки їй, — кажу грубо, але щиро. Це не місце, де є вихід. У прямому сенсі.