Acción 22

Переступаю поріг дому — і повітря відразу обіймає знайомим, до болю рідним ароматом. Тепер він справді мій. Цей дім став тією нішою, де, попри все, найспокійніше. Затишок без ілюзій.

Але й досі не можу прийняти, що житиму тут довго.

Довго — можливо. Але щасливо? Кого я намагаюся обдурити? У цьому чортовому містечку, де навіть магазини схожі на пастки, де тебе можуть обдерти на рівному місці — й ще й подивитись услід з посмішкою. Ні, щастя — це не про це місце.

На пальчиках пробираюсь до своєї кімнати. Я чудово знаю: батьки не сплять, хоча стрілка годинника давно перейшла за десяту. Але мені байдуже. Не тому що я безсоромна — просто не маю сил на розмови, які тиснуть. Завтра, звісно, не мине. Але не сьогодні.

Роздягаюсь майже наосліп. Кофта спадає на підлогу, за нею — штани. Підходжу до дзеркала. Провожу пальцями по щоках. Вони трохи червоні, ніби після удару — але це не біль. Це слід від чогось глибшого.

Заглядаю в очі. Раніше в них щось було — блиск, надія, віра в якесь майбутнє. А зараз... Порожнеча. Глянець вицвів.

За два дні я зрозуміла, як виживає Діос. Брехнею.

Він будує своє життя на обмані — і при цьому вважає його чесним. І люди навколо... вони все знають. Знають, що можуть бути обмануті. Але добровільно закривають очі. За дозу, за пачку задоволення, за миттєву ейфорію — вони готові мовчати.

«Навчися хоч трохи хитрувати, тоді не витиратимуть об тебе ноги», — казав він. І тепер я розумію, що мав на увазі.

Слава, авторитет, страх — це основа. Якщо бояться — не чіпатимуть. Якщо поважають — будуть слідувати. Навіть з ненавистю. Навіть з бажанням замінити тебе. Повага — це страх з відтінком заздрості.

Мої губи сіпаються в легкій, майже непомітній посмішці. Я стискаю край столу і знову дивлюся у дзеркало.

І ось воно. Вогник. Але не той, що колись. Цей — інший. Холодний, мов інеї в очах. Новий. Мій.

Я повільно підходжу до ліжка, опускаюсь, беру телефон. Порожній екран. Жодного повідомлення. Лише кілька пропущених викликів від мами. Я не відповіла. Просто... не змогла.

Не було бажання говорити.

Ха... та чесно кажучи, й зараз — так само. Немає.

Опускаюсь на спину. Ноги безсило звисають, торкаючись прохолодної підлоги. Цей холод лоскоче шкіру, пробирається крізь неї, але не лякає — навпаки, приносить полегшення. Полегшення настільки дивне, що я нічого не відчуваю.

Знайоме вам це? Коли стає так добре, що в середині — пусто? Не байдужість. Ні. Це не те. Просто... дивна порожнеча, що ховається під шаром тиші.

Телефон раз по раз миготить — екран спалахує і гасне, повідомлення стікаються. Хтось намагається достукатись. Хтось ще не здався.

Я не реагую. Лежу і дивлюсь на стелю, в яку впирається світло від екрану.

І от — блик.

Ще раз — блик.

Знову — блик.

А я — не відповідаю. Усмішка повільно з'являється на обличчі. Така, ніби виривається зсередини, крізь грудну клітку. Важка. Коротка. Гірка.

— То що тепер, Ліє?

Кладу руку на щоку, пальцями торкаюсь ока — і там уже сльоза. Холодна, як самотність. Важка, як тиша після голосу. Гаряча, ніби здатна спалити обличчя.

Я стираю її, мовчки. Але за нею біжить наступна. І ще. І ще. Я знову тягнуся пальцем та зупиняюсь. Хай біжить. Хай капає, хай витікає — з порожнечі. Бо тільки так хоч трохи легше.

Чорт забирай. Я втомилась.

Мамо, я так втомилась. Мамо, я не хочу цього. Мамо, що мені робити?

Сльоза скочується по підборіддю, повзе до шиї, торкається ковдри — і зникає. За нею інша. І ще. В грудях щось стискається, а зір розмивається. Світ тане перед очима.

— Ні, — шепочу крізь сльози.

Обіймаю себе. Обіймаю своє худе, тремтливе тіло, як тільки можу. Підтискаю коліна до грудей. Згортаюсь клубочком.

Маленьким. Беззахисним.

Гей, Лія... якого біса? Тебе ж усе одно мало хто зрозуміє.

***

— А що мені з цього буде? — з натяком промовляє Поліна, спираючись ліктями на стіл учителя. Один палець заплутується в її хвилястому волоссі — сьогодні вранці вона спеціально його накрутила перед школою.

Учитель закусує губу, дивиться їй прямо в очі, але мовчить. Та зате його тіло промовляє голосніше за слова: судомно стиснута гелева синя ручка — та сама, якою він іноді пише нам у зошитах, напружені коліна, кадик, що раз за разом смикається вгору-вниз — він ковтає слину. А ще — хижа посмішка й очі, що палають жадобою.

То що це його так завело? Її солодкий, ледь не нудотний голосок, від якого в кожного в класі враз завівся шлунок? Чи, можливо, поза? Коли вона вигнулась, спираючись на стіл, одна нога зігнута, інша — рівна, спідниця злегка задерта.

— Лія! — різкий голос поряд і гупання чогось важкого об парту вириває мене з роздумів. Хтось стоїть над головою, радісний, наче в передчутті.

Я одразу відводжу погляд від пари і нахиляю голову.

Аліса стискає губи, обходить мене і сідає поруч. Рукою штовхає по парті книгу.

— Диви, що нарила в бібліотеці, — з загадковою усмішкою веде пальцем по обкладинці. Коли я не реагую, лише байдужим поглядом ковзаю по назві, вона зітхає й запихає книгу назад у пакет. — Кажуть, якийсь дід збирає старі книжки. І платить баксиками! Ти бачила, який там рік? — Аліса мрійливо усміхається. — Коротше... — її очі ковзають по моєму обличчю, — кілька баксів можна урвати! Розумієш? Не гривні, а долари! — вона стукає пальцями по парті.

Я відкидаюся на спинку стільця, схрещую руки й мимохіть зиркаю на вчительський стіл. Порожній. Як завжди, на дошці нашкрябане кривими літерами завдання на найближчих дванадцять хвилин.

Але думки вже поглинули інше — дід з книгами. Звучить якось казково, але це містечко — казка навиворіт. Тут навіть шурхіт несе в собі щось нечисте.

У нашому підвалі ще з часів колишніх власників лишилось кілька старих книг. Батьки ще тоді сказали: не чіпай. Але чому б і ні?

— Я піду з тобою до того діда, — мовлю байдуже, але насправді цікавість вже засіла глибоко.