Acción 21

Повільно опускаюся на коліна Діоса, а він — дивиться мені в очі. Не просто дивиться — вивчає, шукає відповідь.

Йому здається, ніби я граю з ним. Що я перетнула межу його гри. Але не як іграшка — як гравець. Тепер я — співучасниця. Тепер я — веду.

Його це не лякає. Навпаки — збуджує. Не буду брехати — мене теж.

Нарешті починається найцікавіше. Його пальці впиваються в мої стегна, а я свої притискаю до його грудей. Діос легко проводить долонями вздовж моїх боків — ніби дражнить, ніби чекає, щоб я зробила перший крок.

Це не просто дотики. Це виклик. Танок між владою і підкоренням.

Я вже майже втрачаю контроль, коли все зупиняється.

Мить — і він відпускає. Просто так. Спокійно. Наче нічого й не було.

Я дивлюсь на нього спантеличено, а він — усміхається. Усмішка божевільного творця, який щойно завершив свій шедевр у моїй голові: хаос. Безлад із відтінком бажання, сорому і поразки?

Тепер я розумію. Йому було достатньо лише переконатись. Перевірити свої підозри. І як тільки він отримав відповідь, яка й так була написана на мені, наче на білому аркуші, — гра скінчилась.

Що ж, Діосе, і які твої подальші дії в цій сцені?

І... абсолютно нічого. Пусто. Глуха тиша.

Він знову вибиває мене з колії. Просто легко і повільно нахиляє голову, проводить пальцем по нижній губі й сміється. Ніби вистава закінчилась.

Оплески! Гучніше!

Діос розвертається і йде. Жодне моє слово його б не зупинило. Один лише погляд — і все ясно. Це кінець.

Принаймні — на сьогодні.

Годі.

Мені теж варто подумати, що робити далі.

Я почуваюся смішно. Ні, навіть жалюгідно. Маленька дурненька дівчинка, що була готова стати на коліна перед хлопцем і ладна бігти за ним з широко розпростертими руками.

Так, Ліє, твої очі затуманені. Важка плівка впала на них, щойно ти побачила Діоса.

Ах, матінко... який це солодкий і небезпечний плід. Як же хочеться вкусити, доторкнутись. Але яка ціна?

Цей плід схований — за товстим склом, виставлений у музеї, до якого не доторкнутись навіть при шалених спробах. Але він уже зламаний. Всередині — зруйнований, брудний, нечемний.

Та від того — ще бажаніший.

Одна думка про те, що він міг бути моїм, вже зводить з розуму. Але що далі? Жаль? Пустота?

А може, це тільки початок.

І ось — акорд грає по-новому. Вистава лише починається. Справжнє шоу.

— Як тебе важко зрозуміти! — кричу йому вслід.

Повідок впав. Тепер нічого не буде під контролем.

— Чи знав ти це?! Чи знав, наскільки ти покидьок?! — голос ламається, прорізає тишу, звучить чужим, диким.

Але для Діоса це — легкий подих вітру.

Він повільно обертається, з тією самою усмішкою. Усмішка, що ніколи не сходить із його обличчя. Вона — його друге "я". Його маска, його сутність.

— Чи я знав, що покидьок? — повторює спокійно, майже ніжно. — Ліє, в цьому світі немає чесних і чистих. Глянь на себе. Ти думаєш, давно не забруднилась? Глянь на інших. Думаєш, тут знайдеться хоч хтось без гріха?

Він пирхає і схиляє голову, як учитель, що пояснює прописні істини дитині.

Але чорт забирай!

Хіба я схожа на тих, хто нічого не тямить?! Хіба я така, як вони? Хіба я не бачу, що відбувається?

Це ще більше мене злить. Усередині — буря. Вирує, палає, готова зірвати дах.

— Стій! Не диктуй мені! — кидаюсь до нього, б'ю кулаком у груди. — Тебе хоч щось гризе?! Чи ти порожній всередині?!

Він перехоплює мої руки. Тисне. Сильно, але не боляче.

Світла в кімнаті небагато, лиш те, що просочується з вулиці. Але його погляд я бачу чітко.

Очі — як у Чеширського кота. Блискучі, лукаві. Але там щось миготить. Щось справжнє. І цього достатньо, щоб розтопити всі ті слова, що щойно ще палали на язиці.

— Ти права, — каже він майже шепотом, спокійно, відсторонено. Але в цьому спокої щось неприродне, штучне — як у добре вивченій промові. Наче він вже не раз говорив це собі. Не мені. Собі. Знову і знову.

— Мене ламає, Ліє. До біса. Зсередини. Гризе. Але спробуй вижити інакше. Ти навіть не уявляєш, яку силу дають ці ігри. Я живу через них. Кожна чужа емоція — моя. Страх, злість, біль — я їм їх. Прожовую. Ковтаю. І стаю сильнішим.

Він усміхається — не зловісно, а... звично. Це усмішка людини, яка давно змирилась із власним божевіллям і зробила з нього зброю.

— Так, я божевільний. Змирися. Ти ж бачила, ще з початку. Чи я носив настільки товстий кокон, що не пропускав навіть світло?

Він нахиляє голову, брови зсуваються. Це схоже на запитання, та насправді — обвинувачення.

— Думаєш, я один такий? Ні. Просто я не вдаю. У цьому світі немає чесних. Виживати — це йти по головах. Інакше тебе зжеруть.

Його слова вдаряють, наче кулак у живіт. Болить не від сили, а від усвідомлення: я не зможу йому протистояти. Він занадто справжній у своїй жорстокості. І саме це лякає найбільше.

Та чорт забирай...

Я хочу кричати. Бити. Вибити з нього цю впевненість. Хоч щось.

Але він не просто сильний. Він — сила сама по собі. Несамовита, дика. Пожираюча все, до чого торкається. І, чорт забери, я вже у цьому вогні.

Ну? І що мені тепер робити? Що?

Прийняти його правила? Чи збудувати власні?

Ха... Бляха.

Ліє, Ліє, Ліє... Ти ж давно вже граєш за його правилами. З того самого моменту, як в'їхала в це бісове містечко, де час зупинився, а правди — не знайти.

Під його поглядом — хижим, зухвалим, наче він усе вже про тебе знає. Поглядом, який жере тебе зсередини, не залишаючи місця для сумнівів.

Мої очі опускаються. Мовчання тисне. Я вже не знаю, що сказати. І головне — навіщо.

Моє життя зламалося. Не різко, не з тріском.

А повільно, як гілка, що згинається під вагою снігу, тріщить — і врешті ламається.

Багато рішень здаються нелогічними, дурними, неправильними. Але єдине, чого я хотіла — руху. Не стояти. Відчувати. Жити.

Так. Можливо, це виглядає жалюгідно. І я... може, я — жалюгідна. Але я вже ступила на цю дорогу. І немає гальма, яке б зупинило мене зараз.