Acción 20

Надворі давно вже ніч. У вікнах відбивається жовтувате світло ліхтаря, а по дорозі час від часу проносяться спортивні авто. Сьогодні хтось явно вирішив влаштувати справжню гонку.

Кирило пояснив, що в цьому районі часто змагаються у "крутості": тут майже немає людей, а якщо хтось і пожаліється — кілька тисяч у кишеню, і питання вирішене.

Через вікно видно ще одну п'ятиповерхівку — напівзруйновану. За словами Кирила, там залишилось лише кілька мешканців: дві сім'ї з дітьми, одна бабуся і троє підлітків, які вирішили жити окремо від батьків. Пошарпані дерев'яні вікна, цегла, що повільно випадає зі стін, стара дерев'яна покрівля, яка, я впевнена, тече під час дощу. А всього в десяти метрах — інший будинок: доглянутий, з теплими вогниками у вікнах. Люди стоять на балконах, хтось курить, хтось вигукує: «Так, туди його!» — спостерігаючи за автомобілями, що ревуть моторами по довгій широкій дорозі.

Згори чути крики — сусіди. Здається, там поселилися справжні грубіяни. Скляні пляшки вилітають із вікна, розбиваючись на брудному газоні. Можу тільки уявити, в якому стані їхня квартира.

Квартира Кирила — повна протилежність. Невелика, але охайна: три кімнати, білосніжна кухня з гранітною плиткою й невеликим столом біля вікна. Смак у нього точно є.

Я сіла на стільчик біля столу, ближче до вікна. Холодна плитка пробирала до кісток — тапочок я так і не знайшла. Лікті спиралися на гладку поверхню, очі — на дорогу. Голова поступово хилиться вниз.

— Дідько, — прошепотіла, коли недопалок ледь не влетів мені в голову. Різко відсунула стілець, зачиняючи вікно. Ще один такий "сюрприз" — і я точно не витримаю.

Я знову сіла, втупившись у темряву. Очі поволі злипаються. Звісно, у цей час я зазвичай сплю, а не стежу за гонками.

— Настільки цікаво, що не йдеш спати? — різкий, холодний голос пролунав за спиною. Я обійняла себе руками, але зробила вигляд, що уважно стежу за дорогою. — Лія, йди вже. Ще трохи — і ти впадеш обличчям у стіл, — додав він, віддаляючись босими кроками по гранітній підлозі.

Аж раптом його холодні руки лягли мені на плечі. Я здригнулась — не від холоду, а від раптової, приємної несподіванки. Та все ж вагалася озирнутися.

— Я ж казала, що не ляжу з тобою в одне ліжко, — прошепотіла майже одними губами. Попри тепло в квартирі, вечори були холодними. І сидіти біля відчиненого вікна, як виявилось, було не найкращою ідеєю.

Діос опустив руки, хмикнув і обійшов стіл, зупинившись переді мною.

— То що, збираєшся тут просидіти до ранку? — його погляд упився мені в очі. Я мимоволі затримала подих, бо зрозуміла: він без футболки. Просто стоїть і дивиться — і я заклякла.

— Хоч би одягнувся, — пробурмотіла я, відвівши погляд, але все ж знову підняла очі на нього, опустивши руки на стіл.

— Мені й так зручно, — кутик його рота піднявся вгору.

До ранку я тут точно не висиджу. Спати справді хотілося — очі злипалися самі по собі. Але навіть попри дику симпатію до Діоса, думка про те, щоб ділити з кимось ліжко, викликала лише внутрішній протест. Особливо з ним — саме тому, що він мені скажено подобається.

Один крок — і я вже стою перед ним. Ще один — і я готова розвернутися й піти. Але його холодна рука раптово втискається в мою, і я завмираю. Він дивиться просто мені у вічі, глибоко, не кліпаючи, ніби читає кожну мою думку. Я відповідаю тим же — не хочу відступати. Ми обидва мовчимо, але все в нас говорить, кричить — у поглядах, у диханні, в напрузі між пальцями.

Діос стискає мою руку ще сильніше, мов би намагається втримати мене тут, в цьому моменті. Але я вириваюсь — різко, щосили — і повертаюся до нього корпусом. Ми стоїмо впритул. Це схоже на мовчазну дуель: хто кого передивиться, хто перший опустить очі, хто не витримає.

Я програю.

По щоці повільно котиться сльоза, важка і гаряча. Але він не відступає. Навпаки — його руки м'яко лягають на мої щоки, ніби обіймають не обличчя, а саму мене. І тоді його губи торкаються моїх — повільно, впевнено, з тією наполегливою ніжністю, від якої перехоплює подих.

Сльоза стикається з його пальцями, але він не зупиняється. Великим пальцем обережно стирає її, а поцілунок стає глибшим, жадібнішим, ніби ми обоє щось довго стримували й більше не можемо.

Я знову програю. Але цього разу — не тому, що слабка. А тому, що більше не хочу боротися.