Acción 19

Роздивляюсь усе навкруги — і нічого не бачу. Наче це місце ніколи й не думали освітлювати. Темрява така густа, що здається, вона вбирає навіть думки. Жодного признаку життя.

Діос втупився у вікно. Його погляд був настільки пронизливим, що здавалося, ніби він або щось там уже побачив, або просто чекає, поки воно з'явиться. Він навіть не дихав — ніби злився з цією тишею.

На противагу йому Кирило гортав щось у телефоні й усміхався. Його раптові смішки врізалися в тишу, як голка в шкіру, єдині ознаки життя у цій машині.

І раптом — блимнули фари. Десь саме там, куди дивився Діос.

Він що, знав?

Я втислась у шкіряне сидіння позаду Кирила і не зводила очей із Діоса, який уже тримав у руках сумку, але не виходив. Він ніби чекав знаку.

А його хороший друг просто скролив далі. Ніби нічого не сталося. Ніби ми не в глушині, а в кав'ярні, й час — не пізній вечір, а обідня перерва. Потирав волосся, іноді стискав губи, але загалом був далекий від усього, що відбувалося навколо.

— Заціни, — раптом Кирило повернувся до мене і безцеремонно всунув телефон.

Я відірвалась від Діоса. На екрані — дівчина в леопардовому купальнику. Форми... вражаючі.

— І що я маю сказати? — прошепотіла, віддаючи телефон назад.

Кирило всміхнувся, злегка схилив голову.

— Як вона тобі? Красива, еге ж?

— Красива, — чесно відповіла.

Він справді схожий на бабія. І на ньому це виглядає... природно. Темно-каштанове волосся, світлі карі очі, виразні вилиці, ті самі вени на руках, темні джинси, водолазка, дутівка. Тип, за яким бігають дівчата. І він це знає.

Діос — повна протилежність. Його зелено-чорні очі, волосся темне, розтріпане, як у тих, хто не вірить у порядок. Він завжди у шкірянці, темні джинси, черевики-челсі — у ньому щось дике, мовчазне й... небезпечне. І та срібна цепочка з хрестиком, яку він ніколи не знімає.

А я? Я — між ними. В розтягнутих джинсах, вільній кофті й кедах. Худенька, тиха, з прикрасами, які залишилися ще з минулого життя, де мої батьки виглядали, як аристократи з реклами.

Фари чужої машини згасають. Наші — і не вмикалися. Відчувається, як щось насувається.

Гримнули двері. Я помітила хлопця, що йшов до нас.

Бігмос?

Я чекала побачити когось солідного, старшого... але цей виглядав на двадцять з хвостиком. М'язистий, світловолосий, татуювання на руках, футболка заправлена в темні джинси. Світло з телефону освітило його лише частково, але я помітила — він не сам. Хтось був на пасажирському сидінні того великого чорного позашляховика.

То може, справжній Бігмос — саме там?

Різко задзвенів телефон. Звук був настільки гучний, що Кирило схопив мій телефон, з яким я ніяк не могла дати ради.

На екрані миготіло «мама», а він безуспішно намагався його вимкнути.

— Бляха, та зроби вже щось із ним! — вигукнув і кинув мобільний назад. Я почала натискати на всі кнопки — марно.

— Він завис! — прошепотіла я, майже панікуючи, а Кирило, не відводячи погляду від ситуації біля машини, знову вирвав телефон і просто заштовхав його між сидіннями.

Мені стало так соромно, що я тільки відвела голову. Кирило натомість намагався заглушити звук.

От халепа. Саме зараз. Саме так.

— Ну ні-і... — протягнув він змучено.

Я підняла погляд і завмерла: біля вікна стояв хлопець із сусідньої машини, а поруч — Діос. Його погляд пронизував нас наскрізь.

Хто б міг подумати, що все піде ось так? Це погано... дуже погано?

Незнайомець щось сказав Діосу, і той змахнув рукою, даючи знак Кирилу опустити вікно. Той слухняно підкорився.

Світло в салоні засвітилося, і тепер я чітко бачила обличчя того хлопця — він дивився на мене з легкою посмішкою, але така вона була... недобра, майже хижа. Мурашки побігли тілом.

— Давно не видно Аліси. Вона вас покинула? А ця — замість неї? — його голос був маслянистим, а погляд — надто уважним.

— Ні, — коротко і грубо відповів Діос, роблячи крок ближче.

Ні? Як це — ні? Я ж думала... Мені здавалося, що я тут замість неї. Навіть якщо ніхто про це не говорив вголос. Діос же зовсім уникає цієї теми.

Хлопець здивувався не менше за мене, але мою реакцію не помітив — він тримав зоровий контакт із Діосом, який мовчав, не збираючись пояснювати, хто я така і що роблю поруч.

— Від сьогодні я сам доставлятиму товар для Бігмоса, якщо знадобиться, — холодно відповів Діос, наче ставив крапку в розмові.

Його темний погляд ковзнув до мене, і я поспішно відвела очі. Але навіть так відчувала, як він дивиться — важко, гостро. В жилах похолоднішало.

— Ну, — хлопець закотив очі, відкинув голову назад і ще раз подивився на мене, наче хижак. — Добре, — прошипів, стискаючи дверцята, і відійшов. Проте перед тим, як Кирило встиг зачинити вікно, він гримнув по дверях.

— Ой, ну ти попала, — Кирило не стримався — в голосі іскрилась гра.

Попала? І що це взагалі значить?

— Що? — шепочу, нахиляючись до нього, зморщивши брови.

Кирило вже відкривав рота, але дверцята грюкнули — на сидіння важко впав Діос, запрокинув голову назад і натиснув пальцями на перенісся.

Я повільно озирнулася до вікна, де щойно стояв той незнайомець, і побачила, як той, уже сідаючи в машину, приклав два пальці до скронь і різко їх відкинув. Звісно, цей «миленький» знак адресувався Діосу. Ясно було — йому це все до лампочки.

В машині запанувала тиша. Діос мовчав, позашляховик поволі зникав із виду.

— Твоя квартирка все ще тут? — кинув Діос, не дивлячись на Кирила.

Той одразу завів двигун. Але я не збиралася мовчати.

— Що? Яка ще квартира?! — я ляснула по сидінню, в голові лунало: «Ти дурепа, Ліє! Треба було думати раніше!».

Мама буде в істериці. Телефон я так і не візьму. Не можу.

— Сьогодні переночуємо там. А завтра... справи, — Діос говорив спокійно, ніби йшлося про похід у магазин.

Та для мене це не було спокійно. Я жалкувала, що взагалі в це вплуталась. Купа незрозумілих людей, які поводяться так, ніби все життя — гра. А я? Я так не вмію. У мене досі тіло гуде після того клубу.