Acción 18

Столиця, як завжди, мала чарівний вигляд. Доглянуті вулички, що здавалися вилизано чистими до останньої порошинки, приховували справжню картину. Але що насправді тут відбувається? Чи все так ідеально, як здається?

Годинник показував трохи за дев'яту вечора. Я слідувала за Діосом до входу в клуб. Надворі було чимало молоді, проте більшість із них виглядали не найкращим чином. Вони явно були «під чимось». Хлопці нахабно лапали дівчат, а ті, сміючись, легко піддавалися їхнім домаганням. Земля навколо, залита блювотою, виглядала так, ніби її давно забули прибрати.

По їхніх реакціях і обривках розмов було зрозуміло, що знайомі вони лише кілька годин.

Я мимоволі скривилася, намагаючись не дивитися в той бік, і міцніше вхопилася за Діоса, коли ми підійшли до входу. Він, не зупиняючись, рушив до персоналу. Чоловік середніх років із легкою сивиною привітно усміхнувся Діосу, який недбало кивнув йому. Потім вони перекинулися кількома тихими словами, які я навіть не змогла розчути. Чоловік кинув короткий погляд на мене, після чого відступив убік, пропускаючи нас усередину.

Я відпустила Діоса і мовчки пішла за ним.

— Підіймайся нагору, там побачиш дівчину в темно-зеленому. Сідай до неї за столик, я скоро прийду, — сказав Діос, киваючи на сходи.

Я не встигла нічого відповісти, як він уже зник у натовпі.

Нічого не залишалося, окрім як виконати його вказівку. Я піднялася сходами, озираючись довкола. У залі було багато людей, але жодної дівчини в зеленому я не помітила. Усі сиділи парами, сміялися, щось обговорювали. Раптом на самому кінці зали якийсь хлопець підвівся, і я помітила її. Вона сиділа за ним, ховаючись у його тіні. Хлопець обернувся, кинув на мене швидкий погляд і кивнув дівчині, трохи задерши підборіддя. Вона махнула мені рукою, запрошуючи підійти, а він тим часом спустився сходами.

Мої ноги рушили до неї, але голова роїлася думками. Я не знала, що їй сказати, як поводитися, і, взагалі, що роблять люди в таких ситуаціях?

Господи, Лія, у що ти вплуталася?

— Сідай, — сказала вона, кивнувши на місце, де щойно сидів хлопець. Вона відкинулася на спинку диванчика і з цікавістю оглянула мене, стискаючи губи. Потім її обличчя прояснилося, і вона загадково усміхнулася. — Ну ти симпотна. Тепер усе зрозуміло. Ти ідеально вписуєшся в цей довбаний колектив.

Вона схрестила руки на грудях і знову окинула мене оцінюючим поглядом.

«Довбаний колектив?» Що ж, це цікаво.

Я лише змогла відповісти їй натягнутою усмішкою, ледь стримуючи бажання сказати щось різке.

І менше ніж за десять хвилин прийшов Діос і сів поруч. Поставив біля мене коктейль — я навіть не встигла сказати, що не хочу нічого спиртного, навіть краплі. Та побачила, як дівчина легко прийняла дружній жест Діоса. Він навіть не глянув у мій бік, вона теж. Обоє заговорили, наче знайомі все життя, жваво щось обговорюючи. Дівчина після кожного слова потягувала коктейль через соломинку, а я не могла навіть торкнутися свого. Але щось змусило мене зробити це.

Я потягнула раз — і ще раз. Навіть не помітила, як спорожнила стакан, поки ті двоє й далі розмовляли.

Щойно відкинулась на спинку дивану — голова пішла обертом. Я поклала руку на лоба, відхилила голову вбік. Перед очима все попливло, музика й голоси навколо стали глухими, повільними.

Я істерично всміхнулась.

Боже, Лія, ти ж здулась після одного коктейлю. Що далі? Почнеш чіплятись до когось? У жилах уже клекоче.

— Лія, ти так швидко впоралась з тим стаканом, — пролунало від тієї дівчини.

Так. Дуже швидко. Я зиркнула на них, піднявши брову. Потім бездумно відсунула порожній стакан, а голова тим часом почала пульсувати зсередини.

Ох, матінко, мені ж взагалі не можна пити. Навіть крапля алкоголю — і з тілом коїться страшне.

— Я-я... — протягнула, вчепившись пальцями в край столу. — Зараз прийду, — кивнула кудись убік, сама не знаючи, куди йти. Просто треба було подихати, освіжитись, бо відчуття — що голова злетить з плечей.

Та не встигла я підвестись, як Діос схопив мене за лікоть, зупиняючи.

— Тобі погано? — запитав, і хоч вигляд мав стурбований, я знала, що, можливо, це лише гра моєї уяви.

— Все окей, — намагалась вимовити рівно, але виходило кепсько. Та я старалася виглядати спокійно, як завжди, не хотілось здаватись слабкою — тією, що не витримала навіть склянку.

— Точно? — перепитав, відпускаючи руку.

— Так, — ледь видушила. Але бажання зникнути звідси тільки зростало.

Діос дивився так, ніби моє «так» його не переконало.

— Якщо тобі погано, вийди надвір. Свіже повітря має допомогти, — сказав упевнено, наче точно знає, що каже.

Ага. У той самий двір, де кожен другий валяється п'яний до нестями? Прекрасне місце, щоб стати на ноги. Справді. Але так, я мала вийти. Не тому, що стане легше — бо не стане, — а тому, що хотіла втекти.

Я підвелась. Майже одразу, хоча ледь не перечепилась об стілець. Легко махнула рукою, наче все ок. А ті обоє

дивились, не відводячи очей. Я знову махнула рукою й кивнула, попрямувала до сходів.

Схопилась за перила — руки стиснули їх так, ніби не хотіли відпускати.

Так. Справи справді кепські.

Я відчувала на собі їхній погляд. Ну таке собі.

Коли мої кросівки нарешті торкнулись підлоги на першому поверсі, я озирнулась навколо, не можучи згадати, де вихід. Все здавалося новим і незнайомим. Але помітила якусь компанію — попленталась за ними. Коли хтось із них поглянув на мене, я хапалась за волосся й відвертала голову, аби не показати, в якому стані і щоб себе не видавати.

S.O.S. Мені треба надвір.

Помічаю, як одна з дівчат відчиняє двері — за ними асфальт. Я опинилась поруч і пробурмотіла вибачення, а щойно опинилася на вулиці — почула за спиною:

— Я ж казала, що вона трохи ненормальна.

Закочую очі. А сама прямую в найтемніший кут — туди, де немає жодної душі.

Холод б'є по шкірі. Мене починає трусити. Обіймаю себе, готова сісти просто на асфальт. Звісно, нічого теплого не взяла.