Acción 17

Перед тим як зайти в будинок Діоса, я встигла намотати кілька кіл на одному місці. Від хвилювання ноги не слухалися.

Здавалося, за дверима — клітка з тиграми, які тільки й чекають, щоб роздерти мене.

Аліса впевнено казала, що всі вони — ще ті козли, і я ще встигну пошкодувати. Спочатку це здавалося її перебільшенням, навіть трохи гарячкою. Хлопці не виглядали аж такими паскудами. Хоча... якщо глянути уважніше, то щось у них точно ховалося. Але ж це не обов'язково мала бути небезпека, правда?

Проте з самого ранку я не могла позбутися відчуття, що це найтупіша ідея в моєму житті. Що я сама собі наступлю на хвіст. Але разом із цими думками приходило інше слово — «гроші». Мені потрібні гроші. І раптом ідея вже не здавалася такою необдуманою.

Я стиснула руки в кулаки, опустила голову й тричі глибоко вдихнула. Уже зібралася заходити, рука потягнулася до ручки, коли двері раптово відчинилися самі.

Переді мною стояв директор. Судячи з його виразу, він був не менше за мене здивований.

— О, Ліє, а ти чого тут? — різко запитав він.

— Я... я вже заходжу, — кивнула я на двері.

Директор нахмурився, але нічого не сказав, просто дав мені пройти. Двері зачинилися за моєю спиною.

Я швидко оглянула все довкола й одразу помітила його.

Діос.

Він стояв у кінці кімнати, спершись плечем об арку входу до кухні. Руки схрещені на грудях, одна нога недбало виставлена вперед.

— Хм... — він підняв руку, глянув на годинник і ледь помітно всміхнувся. — Запізнюєшся на цілих три хвилини.

Він легко похитав головою, ніби робив мені поблажку.

То що це? Він збирається грати строгого начальника? Серйозно? Три хвилини? Не схоже, що він із тих, у кого кожна секунда розписана.

Але, попри це, я трохи схилила голову й винувато подивилася йому в очі.

Довбані три хвилини.

Хоча, якщо чесно, там було не три, а, мабуть, усі десять.

Якби я могла повернути час назад, то замість того, щоб ходити колами, продумала б відповідь на це питання.

Але тепер уже пізно.

Час для імпровізації?

Чудово.

Тільки ось імпровізатор із мене не самий суперовий. Усе, що я зараз скажу, прозвучить дурнувато й неприродно.

Ідеально. Просто ідеально.

Діос, схоже, вирішує мене не діставати. Він киває на диван, і я без зайвих слів прямую туди.

Я обережно піднімаю голову — і відразу ловлю його погляд. Він дивиться прямо на мене, зосереджено, майже дослідницьки.

Що в нього в голові? Один чорт знає. Але, дивлячись на нього, легко уявити, що там крутиться щось таке, що здатне звести з розуму навіть емоційно стабільну людину.

— Лія, хочу одразу запитати: ти не боїшся цієї роботи? — Діос закидає ногу на ногу, не відводячи погляду.

Чи не боюся? Та я прямо зараз готова накласти в штани, тільки думаючи про це.

— Ну... — я легко хитаю головою. — Чесно, страх є.

Діос ледь помітно хитнув головою, наче й очікував такої відповіді.

— Це нормально, — сказав він сухо. — Сьогодні просто поїдеш зі мною, подивишся, що до чого.

Його очі темнішають, і він киває сам собі, швидко перевіряючи телефон.

— Виїжджаємо через годину.

— Добре, — киваю у відповідь, хоча всередині все стискається.

— Ти взагалі колись мала справу з власним заробітком? — запитує він, не відриваючи погляду від екрана.

— Ні, ніколи.

— Гаразд. — Його тон не змінюється, наче він просто відзначає факт, який не має для нього значення.

Я хмикаю, розуміючи, що так і є.

— Ти ж раніше жила в достатку? Твої батьки добре заробляли?

Я напружуюсь.

— Так. Батько мав мережу ресторанів.

Стискаю руки на колінах, відчуваючи незручність. А Діос ставить ці запитання так спокійно, ніби це просто буденні речі.

— Ось як. — Він нарешті піднімає на мене погляд, але дивиться наче крізь мене. — Але бізнес прогорів. Як це сталося?

Його палець торкається губи, а телефон він нарешті відкладає.

— У потрібний момент партнер вирішив підставити підніжку, — кажу твердо.

Діос ледь нахиляє голову назад.

— Таке часто буває в цьому світі. Кожен повинен думати про свою шкуру. Чи не так?

Його голос стає колючим, і мені хочеться провалитися крізь землю.

— Так, — коротко відповідаю, відвертаючись.

— Завжди потрібна страховка, — його губи кривляться в іронічній усмішці. — Мій батько справжній козел.

Я здригаюся від несподіванки.

— У сімнадцять я покинув сім'ю і звалив сюди. Поки не став на ноги, не хотів нікуди рухатися. Зараз мені двадцять, я нарешті закінчу цю грьобану школу, поки остаточно на неї не забив. А потім звалю з цієї країни. Поки що будую можливі зв'язки закордоном.

Він починає стукати пальцями по столу, вибиваючи незнайому мені мелодію.

Дивно, що він поділився цим зі мною. Але здається, йому байдуже, кому це розповідати. Можливо, всі навколо вже знають.

Я дивлюся на нього уважніше. Двадцять? Я була впевнена, що ми однолітки.

Тепер зрозуміло, що в нього все дуже важко з батьками, і, ймовірно, він навіть не підтримує з ними жодного контакту.

Він, напевно, той самий маленький хлопчик, що прагнув батьківського тепла й так і не отримав його. А тепер живе так, як навчився сам. Сам ставить собі правила, сам знаходить вихід. Більшість його дій — неправильні й колись можуть обернутися проти нього, але наразі він має все, чого не змогла б досягти більшість. Так, його руки давно занурені в щось небезпечне, і гуляє він на короткому повідку, та яка різниця, якщо все під контролем?

Схоже, Діос із тих, хто вирвався з самого дна. Пішов від батьків, а тепер має власний дім і людей, що на нього працюють. Він — людина, яка знайде вихід навіть із найглибшого лайна.

Що ж, залишається лише аплодувати.

— То ти після закінчення відразу кудись за кордон? — обережно піднімаю очі на нього, ніби моє запитання — щось заборонене, як заборонений плід.

— Іспанія, — відповідає він без жодних вагань, наче заздалегідь знав, що я це запитаю.