Acción 16

Очима ще раз пробігаю по кімнаті Аліси. Вона завжди виглядає бездоганно — довге біле волосся, яке здається шовковим на дотик, охайний вигляд і стиль, що підкреслює її впевненість. Темні кольори одягу, короткі спідниці, піджаки, що лише злегка прикривають плечі. На банкетці в кутку акуратно складені чотири пари лоферів — від світлих до темних, а поряд ботфорти, ще кілька пар взуття і лише одні кеди.

Аліса завжди привертала увагу. Елегантна, витончена — типаж, що легко запам'ятовується.

Не дивно, що Діос зацікавився нею.

Я знову оглядаю кімнату й ліниво спираюся на лікті на ліжку, поки Аліса метушиться в пошуках кофтинки.

Велике ліжко, м'який матрац, стіни у молочних тонах. Все це якось не вписується в загальний образ Аліси, але водночас гармонійно доповнює її.

Цікаво, Діос теж колись сидів ось так і стежив за нею?

Він взагалі тут бував?

Чи я просто вигадую собі зайве?

Хах, лайно.

Я коротко сміюся, відхиляю голову назад і закриваю очі.

Стає смішно з себе.

Смішно, бо я справді, чорт забирай, починаю залежати від Діоса. І найгірше — я навіть толком не знаю, хто він.

Стараюся відігнати ці набридливі думки. Часом вони настільки засідають у голові, що навіть апетит пропадає.

Зітхаю, протираю перенісся, легко хитаю головою і врешті-решт закидаю ноги на ліжко. Аліса стоїть перед дзеркалом, критично розглядаючи себе, прикладаючи кофту до тіла і схиляючи голову то в один бік, то в інший.

Телефон вібрує в задній кишені.

Я одразу дістаю його, вже здогадуючись, хто це.

Лише одна людина могла написати.

«Чесно сказати?»

Я навіть не встигаю отямитися, як усмішка з'являється на обличчі.

Можливо, тому що за все життя рідко зустрічала, щоб хтось проявляв інтерес до мене. Або ж просто не помічала цього.

Тут усе інакше.

«Аякже?» – швидко друкую і натискаю «відправити».

«Стало цікаво, що за дівчинка з'явилася в нашому похмурому містечку»

Очі пробігають по повідомленню, і від радості я навіть прикриваю рот долонею, щоб не видати звук.

У домі Діоса Кирило був зовсім іншим. Але зараз...

Цікаво, який він насправді?

— Хто там? — раптовий голос Аліси змушує мене здригнутися. Я, ніби перелякана, миттєво відкидаю телефон на ліжко.

Чи варто їй казати?

Але ж мені хочеться з нею поговорити.

Аліса кидає на мене короткий, але пильний погляд. Нічого не каже, тільки слідкує за реакцією. Потім просто кладе кофтинку поруч і знову занурюється в пошуки в шафі.

Новий сигнал.

Я, як божевільна, хапаю телефон.

«Я тут згадав. Це ж ти була біля машини, коли Поля була обдовбана?»

Серце робить дивний ривок.

Я відразу згадую той перший день. Поліну, що стояла просто на дорозі. Як ми тоді приїхали в місто. Як Діос і його друзі зустріли нас. І як він побажав нам удачі.

«Хахах. Точно ти»

Наступне повідомлення приходить майже одразу.

Перед очима спливає картина: він тоді дивився на мене.

Дійсно, я це пам'ятаю.

У сутінках не надала цьому значення. Але тепер розумію.

— І хто це пише тобі? Когось зустріла?

Я підводжу погляд на Алісу, стискаючи телефон.

Вона продовжує крутитися перед дзеркалом, приміряючи чорну водолазку. Виглядає так, ніби їй байдуже. Але у голосі чується зацікавленість.

— Кирило, — кажу спокійно, відкидаючи телефон.

Що ж, немає сенсу приховувати.

Я все одно завтра починаю працювати на Діоса. Можливо, Аліса зможе розповісти щось про нього?

Але чи не зробила я зараз помилку?

Аліса різко завмирає. Її очі тепер спрямовані не на дзеркало, а на мене. Вона звужує погляд, ніби не вірить власним вухам. І, здається, вона щиро сподівається, що я пожартувала.

— Ти серйозно? — голос звучить інакше. Вищий тон, інтонація змінилася.

Попереднього настрою в ній уже немає.

Я стиснула губи й кивнула, відвівши погляд лише на мить. Уже здогадалася, що вона скаже.

Аліса незадоволено змахнула головою, кинула на підлогу водолазку й уп'ялася в мене гострим поглядом.

— Я ж казала тобі вибирати знайомства, — її голос звучав не грубо, а скоріше розчаровано. — Слухай... — вона підійшла ближче. — Кирило не найкраща компанія. Та й узагалі ніхто з тих, хто хоча б трохи наближений до Яна... — Вона хлопнула себе по стегнах, ніби шукаючи слова, аби пояснити зрозуміліше. — Просто облиш це спілкування. Він буде таким самим придурком, повір.

Її голос лунав як благання.

— З завтрашнього дня я працюватиму з ними, — відповіла я спокійно, хоча серце калатало, мов навіжене.

— Ще краще, — вона хмикнула, у її сміхові чулося гірка іронія.

— У тебе з ними щось сталось? — запитала я, а тоді, ніби між іншим, додала: — А особливо з Діосом?

Мій голос прозвучав так, ніби це питання цікавило мене найбільше.

Аліса зміряла мене уважним поглядом, ніби оцінюючи, чи варто мені це знати.

— Вчора я написала йому, що все остаточно скінчено. Що більше не хочу мати справ із тією хрінню. І знаєш, що здивувало? Він навіть не спробував мене переконати. Нічого з того, що завжди казав: «Тобі що, гроші не потрібні?», «Ти ще десь краще знайдеш?», «Думай сама». Тепер я розумію чому. Він знайшов собі новеньку гарненьку дівчинку, яка буде крутити жопкою заради кількох клятих баксів, — вона стисла кулаки й важко опустилася на стілець.

Тепер я точно знала: вона теж працювала на нього. Саме вона була тією третьою людиною, про яку він згадував. Вона — та, на яку він покладав найбільше надій. Та, якій довіряв.

— Лія, він маніпулятор. Просто не ведись, — вона подивилася мені у вічі й раптом розсміялася. — Ось він! Ось цей погляд, який я чекала побачити! Так і знала!

Я відчула, як щоки палають. Стало незручно, нестерпно хотілося втекти, але я повинна була її вислухати.

— Звичайно, — вона легко вдарила себе по коліну, провела язиком по засохлих губах. — Я теж була такою. Повна надій Аліса в Країні Див, — вона театрально змахнула головою, закотивши очі. — Але три місяці назад все скінчилося. І я тільки рада.