Acción 15

Хлопці ділилися своїм досвідом — розслаблено, впевнено, майже безтурботно. Але я чітко відчувала: вони не договорюють. Можливо, це лише дрібниці, деталі, які здаються неважливими. Але щось у їхніх словах залишалося поза кадром, щось більше, ніж вони дозволяли собі сказати вголос.

— Лі, та все буде гуд, — щоразу повторював Давид, ніби ця фраза могла переконати мене.

Але я йому не вірила.

Як пояснити, що вже зараз відчуваю, як усе летить шкереберть? Сказати прямо? Ну ні, точно не варіант.

Я тримала чашку кави, стискаючи її так, ніби це могло повернути мені рівновагу. Робила ковтки, слухала їхні історії, відповідала широкою усмішкою й автоматичними «ухти», «вау», «ого». Але всередині все стискалося ще сильніше. Страх пробирався між словами, непрошений і нав'язливий.

Може, справа в тому, що для мене все це нове? Щось невідоме, небезпечне. Може, тому мене так лихоманило?

Але не лише це тривожило мене.

Ще була Аліса. Її історія з Діосом, про яку я нічого не знала. І ось він сидить за кермом, спокійно веде машину через ліс, а я не можу позбутися відчуття, що тут щось не так.

І все ж, хай як я намагалася ігнорувати це почуття, воно лише міцнішало. Щось усередині шепотіло: «Дізнайся більше». Може, просто цікавість. А може, щось важливіше. Моя безпека.

— Ти добре знайомий з Алісою? — питаю спокійно, хоча всередині мене вже котре проноситься коло торнадо.

Діос навіть не моргнув. Не напружився, не збився з ритму. Вів машину так само впевнено, ніби моє запитання не зачепило його зовсім.

— Яка Аліса? — холодно відповідає.

Жодних емоцій.

Він майстер брехні. Браво, Діос. Але ти брешеш. Я знаю це, як знала, що Давид запитав в директора про Алісу.

— Не видавай, ти знаєш, — відповідаю рівним тоном, спостерігаючи за ним.

Легка крива посмішка з'являється на його губах — і зникає.

— Видаю так само, як і ти з наркотиками? — його голос різкий, але з ноткою іронії.

Я тільки відкриваю рот, аби відповісти, та він випереджає мене:

— Де ти їх поділа?

Жодної цікавості в голосі. Просто спроба змінити тему.

Може, я б і сказала йому правду — що віддала пакетик братам Аліси. Але не в таких обставинах. Не зараз, коли він просто хоче відвернути мою увагу.

— У вас із Алісою щось було? — запитую і додаю, наче він з першого разу не зрозуміє питання: — Ну, стосунки якісь там? — уточнюю, недбало змахнувши рукою.

Щоки обпалює жар.

Я не знаю, що саме спонукало мене задати це питання. Але зараз у моїй голові могли з'явитися будь-які здогади, і я повірила б у кожну з них.

— Лія, я навіть не знаю, про кого ти, — в його голосі крижаний холод.

Тиша зависає в повітрі.

Я не реагую.

— Але ж ви однокласники, — згадую і випалюю це, ніби останній козир у рукаві.

— І що? — його голос різкий. — Я маю ділитися з тобою будь-якою інформацією?

Він різко повертає голову, і його погляд паралізує мене.

Він незадоволений. Дуже.

І тепер я точно знаю, що щось там є.

Діос не той, хто буде розповідати зайве. Навіть якщо це не секрет.

— Гаразд. Я зрозуміла, — кажу сухо, наче мене щойно образили.

Розвертаюся до лобового скла, намагаючись не видати своїх думок.

А в голові луною звучить продовження моїх слів: «Заспокойся».

Так, нехай краще заспокоїться.

Бо якщо враховувати те, що я бачила в його руках пістолет і як вправно він ним володіє, Діос здається саме тією людиною, яка без вагань може його застосувати.

Зараз мені точно не варто грати з його вогнем.

Уже за кілька хвилин я сиділа у своїй кімнаті. Сцени сьогоднішнього дня безупинно прокручувалися в голові.

Бляха. Суцільне божевілля. Але нехай.

Я підійшла до вікна й уважно вдивилася в кожен будинок.

Тут усе зводиться до божевілля. Воно панує роками, і всі ці люди, у чиїх вікнах досі світло рветься на волю, стали його частиною. Усі, крім мене. Я не хочу бути частиною цього дурного пазла. Не хочу жити з думкою, що моє життя зупинилося в той момент, коли я переступила поріг рідного дому і сіла на заднє сидіння машини. Невже це справді був кінець?

Ні. І ще раз ні.

Зараз лише осінь. Я влізу у всі ці дурні справи, але зароблю гроші й вирвуся звідси. Досить карати себе при кожній нагоді.

Я ж права? Саме так усе і буде?

Опираюся на підвіконня, стискаю його руками, закидаю голову догори. З очей течуть перші сльози.

Перші за весь час мого перебування тут.

Я в лайні. По самі вуха.

Телефон видає звук. Один. Другий.

Повертаю голову до ліжка, і, помітивши третє сповіщення, стираю сльозу зі щоки й підходжу ближче.

Кілька секунд просто дивлюся на екран, вагаючись, чи варто перевіряти. Дивно, але стало страшно — хто це хоче достукатися до мене о десятій вечора? Але зрештою беру телефон і розблоковую надто ритмічно.

Сповіщення від Кирила.

Того самого Кирила з прибацнутої компашки Діоса.

«Привіт»

«Тебе доволі легко було знайти»

«І неочікувано»

Неочікувано? То він мене шукав?

Легка усмішка торкається губ, але я поспіхом ховаю її за маскою байдужості.

Не відповідаю відразу. Натомість відкриваю його профіль.

Дивно. Я жодного разу не змогла знайти сторінки хоч когось із цього містечка, навіть не питала в Аліси — не хотіла здаватися нав'язливою. А тут воно саме йде до мене.

Кирило виявився з тих, хто любить виставляти життя напоказ. Особисті фото, знімки місць, компаній... Декілька разів навіть світився Діос. Але рідко. Дві чи три світлини з двадцяти. Його ніде не відзначено. Мабуть, на відміну від Кирила, Діос не вів жодного соціального життя.

Набираю відповідь.

«Привіт»

І відправляю.

Цікаво, чи скаже він правду про Алісу, якщо я запитаю?

Та я дурепа, якщо стану питати.

Друкую ще одне повідомлення.