Acción 14

Я покірно сиділа, чекаючи Діоса. Він пішов на кухню для телефонної розмови, а я залишилася на дивані, відчуваючи, як спина починає затікати. Тримати рівну поставу ставало дедалі важче. Спертися на м'яку спинку здавалося чимось недозволеним, але я більше не могла сидіти так напружено. Повільно, ніби від цього залежало моє життя, я почала схилятися назад. Як тільки стало легше, відпустила голову, видихаючи.

Думки розтікалися, малюючи майбутнє, що от-от набуде нових барв.

Обережно поклала руку поруч і провела пальцями по тканині дивана, ніби пробуючи його на дотик. Занадто зручний, м'який. Рука легко ковзнула під подушку і натрапила на щось холодне, металеве.

Я різко завмерла.

Не могла повірити.

Важкі кроки Діоса залунали десь позаду мене.

Не встигаючи навіть усвідомити, що роблю, я витягла пістолет. Він лежав у мене в руках — реальний, холодний, важкий. Я підскочила на ноги, приголомшена, й зустріла погляд Діоса. Він теж закляк, але лише на мить. Вже за секунду взяв себе в руки і зробив крок уперед.

— Ти когось убиваєш? — мій голос затремтів, поки я піднімала зброю вище, у поле його зору.

Діос зупинився. Подивився на мене — уважно, оцінюючи. А потім заговорив.

Його голос був рівний, впевнений, ніби він читав заучений вірш, ніби я тримала не пістолет, а бокал вина, чию витонченість потрібно описати у всіх деталях.

— В твоїх руках калібр 45 ACP. Класика, яка ніколи не підведе. Ствол – 5 дюймів, воронована сталь, без жодної подряпини. Загальна довжина – 216 міліметрів. Вага – 1105 грамів, відчувається кожна деталь, кожен механізм. Руків'я – горіхове дерево, відполіроване до блиску, з дрібною насічкою для надійного хвату. Магазин – однорядний, на 7 патронів, кожен – смертельний аргумент.

Слова звучали чужими, позбавленими емоцій.

Я не зрозуміла й половини сказаного. Але коли між пальцями відчула маленький гачок, здалося, що зараз випадково вистрелю. Серце завмерло.

Я різко кинула пістолет на підлогу й відскочила.

У моїх руках тільки-но була жива зброя. Та, що одним порухом пальця могла зупинити чиєсь серце.

Діос з іронічною посмішкою нахилився, підіймаючи «цю хєрню», як він би сказав.

— Більше так не роби, це ж не іграшка, — спокійно мовив він.

Я прикрила очі, намагаючись осмислити те, що тільки-но сталося. Провела руками по обличчю, ніби стираючи з себе страх.

А коли знову підняла погляд, Діос стояв переді мною, направивши пістолет просто в груди.

Мій мозок не встиг це одразу усвідомити, але тіло відреагувало швидше.

Серце зірвалося з місця, закалатало в шаленому ритмі. Піт холодними краплями пробіг спиною. Я завмерла, не дихаючи. В ухах дзвін все сильніше б'є, б'є і б'є, що ось піде кров.

В його очах грав азарт.

То що — він справді вбиває? І тепер уб'є мене, бо я знайшла його секрет?

Діос натиснув на спусковий гачок.

Я заплющила очі. Затиснула вуха.

Нічого.

Жодного звуку.

Повільно відкрила очі й побачила, як Діос, трохи нахиливши голову, дивиться на мене все з тією ж посмішкою.

— Він порожній, — без емоцій сказав він.

Кинув пістолет на столик. Метал вдарився об скляну поверхню з глухим брязкотом.

А у мене в голові все ще відлунювали власні думки, які малювали страшні картини мого бездиханного тіла.

— Та бляха! — несподівано пролунало за спиною.

Діос різко повернув голову, і я, слідуючи за його рухом, теж подивилася назад.

Перед нами стояв незнайомий хлопець, усміхаючись, а за ним наближався ще один.

— Уже так надіявся на виступ, — засміявся перший, кивнувши на мене. — Але гаразд, чого коштує її зляканий погляд?

Легкий, майже грайливий дотик до мого плеча, і серце вибиває шалену барабанну дріб.

Діос щось сказав, але я вже не чула. Все навколо стало розмитим, ніби віддаленим. Я почала розвертатися, намагаючись зібрати повітря в легені. Тим часом двоє хлопців зручно розмістилися на дивані, а Діос без зайвих слів зайняв своє звичне місце.

— Перестань жартувати, вона й так налякана, — втрутився інший хлопець і штовхнув друга в плече.

Діос кинув на мене швидкий погляд, але промовчав.

Я зробила глибокий вдих, спробувала не видати тремтіння в ногах і рушила до дивана. Погляд вихопив того, хто видавався найадекватнішим серед трьох, — того, хто зупинив жартівника. Він сидів з лівого краю, але місце поруч ще було, тож я без вагань опустилася туди, якомога далі від Діоса, чиї жарти виявилися найдурнішими на світі.

— Хто це? — знову запитав жартівник.

— Наша новенька — Лія, — Діос говорив байдужим, майже чужим голосом, наче це не мало жодного значення.

Хлопець кивнув, піднявся й узяв пульт зі столу. Він натиснув кнопку, і вікна почали затягувати чорні жалюзі. Простір заповнило приглушене світло.

Діос більше не виглядав зацікавленим у розмові — він просто підвівся й попрямував до сходів. За ним одразу ж рушив інший хлопець.

Той, що залишився, прибрав телефон і трохи відсунувся від мене.

— Не зважай на них, — сказав він відстороненим тоном. Я підняла на нього очі. — Давид сам по собі такий, але він не говорить зі злоби.

Я мовчки слухала.

— А Діос... — він зробив паузу, легко хлопнув себе по колінах. — Здається придурком, але якщо добре його пізнати, він не такий уже й поганий.

Значить, світловолосий із блакитними очима — Давид. У моєму журналі він буде позначений як «можливий ідіот».

— Кирило, йди сюди, — пролунав голос Давида зі сходів.

Кирило — так звали темноволосого, трохи схожого на Діоса. Не такий, як ті двоє, здається самим спокійним.

Він глянув на мене, навіть не чекаючи відповіді, й попрямував нагору.

Я опустила погляд на столик, на якому, крім пульта, лежав пістолет. Серце знову закалатало.

— Бляха, Ян, ти знову позакривав вікна?

Я здригнулася від несподіваного голосу. Двері прочинилися, й на порозі з'явився директор. Його бурмотіння змінилося здивованим виразом, коли він помітив мене, а не Діоса.