Acción 13

Холодне повітря обпікає шкіру, кофтинка зісковзнула з плечей, але я не поспішаю її натягати назад. Просто прикриваю очі, опускаю голову на сидіння й розслабляюсь, поки осінній холодний вітер грається моїм волоссям.

Діос вмикає музику. Мелодія ледь чутно розливається салоном, заповнюючи простір між нами, поки він неквапливо веде машину.

— Розкажу усе. До дрібниць, — сказав він мені сьогодні. — Але не тут. Школа — не місце для таких розмов.

Я погодилася одразу, навіть не замислюючись.

Привідкриваю очі й повертаю голову до вікна. Дорогу з обох боків з'їдає ліс, гілки дерев переплітаються над нами, не даючи світлу пробитися всередину. Ми ніби їдемо тунелем, де є тільки ми, холодний вітер і темрява.

Діос тисне на газ, і машина мчить швидше. Я висовую руку з вікна, знову заплющую очі, дозволяючи вітру обійняти мене. На губах з'являється широка, майже дитяча усмішка.

В салоні звучить голос вокалістки, і я повторюю за нею, ледве чутно, підспівуючи:

We're spitting off the edge of the world

Out in the night

Never had no chance

Nowhere to hide

Ми плюємо за край світу,

у нічній пітьмі.

Ніколи не мали шансу,

немає де сховатись.

Криво посміхаюся, коли перша сльозинка скочується щокою.

Spitting off the edge of the world

Out comes the sun

Never had no chance

Nowhere to run

Ми плюємо за край світу,

ось виходить сонце.

Ніколи не мали шансу,

немає куди бігти.

А якщо виходу справді немає? Якщо не докладати зусиль, чи знайду я його? І навіть якщо знайду, чи буде він правильним?

Я повертаю голову до Діоса. Він не рухається, веде машину механічно, бездумно, наче робот... або живий мрець.

Раптом мені хочеться запитати: «Хто ти, Діосе? Хто ти насправді?»

Хочу знати, ким він був до цього. Як з Яна він став Діосом.

— Приїхали, — сухо кидає він і різко гальмує.

Я повільно випрямляюся, переводжу погляд уперед.

Перед нами сірі ворота й високий кам'яний паркан. Діос мовчки киває на вихід, і я покірно слідую за ним.

Ступаю на доріжку з дрібного гравію, який рипить під ногами, ніби сухий сніг. Біля входу на подвір'я зупиняюся.

Це місце схоже на нього. Похмуре, відсторонене, холодне. Усе тут — як і він сам.

Діос завжди носить темний одяг: чорні джинси, шкіряні куртки, темні футболки. Одного разу я бачила його у білій футболці — і все. Решта варіацій: темно-сірі кофти з капюшоном, застібками чи просто чорний total look.

Я підходжу ближче, вже майже торкаючись дверей, але... зупиняюся.

— Ти живеш сам? — несподівано злітає з губ.

Це було не те питання, яке я хотіла поставити.

Чи насправді ні і я хотіла цього?

Мене цікавило, чи є в його житті хтось іще. Чи живе він із батьками, прикидаючись звичайним хлопцем, поки за їхніми спинами провертає свої брудні справи? А може, в нього є брат або сестра, і вони роблять це разом?

Діос не відповідає. Він лише дивиться на мене з ледь помітним подивом, а потім криво посміхається.

Дивно.

Що його здивувало — серйозність мого тону чи саме запитання?

Та запитувати ще й це, на що він точно не дасть відповіді, я не стала, а зайшла на територію. Вона була просторою й великою. Колись я жила в подібному місці.

Я прямувала гравієм прямо до входу в будинок. Краєм ока помітила кам'яну стежку, що вела вниз. Здається, там гараж, бо внизу були ще одні ворота.

Діос поспішив мене обігнати, або ж я йшла надто повільно, заглиблена в думки про цей дім. І ось він уже відчинив двері, пропускаючи мене. Я лише кивнула йому в знак подяки й поспішила зайти.

І знову ж таки, простора вітальня та передпокій, що з'єднувалися між собою. За кілька метрів стояв широкий темний шкіряний диван, а навпроти нього – вбудований у стіну телевізор. По боках від нього тяглися панорамні вікна, такі чисті, що аж блистіли. Стіни та підлога з керамічної плитки були кольору графіту. Якщо дивитися прямо, виднілася величезна арка з темного графіту, що вела на кухню. Важко не помітити стіл, шухляди та плиту. Біля арки здіймалися П-подібні сходи, чорні, без перил, схоже, дерев'яні.

— Сюди, — Діос легенько торкнувся моєї руки, і як тільки я подивилася на нього, кивнув у бік дивана. Поки я йшла, він поспішив сісти на менший диван збоку, а я вмостилася на більшому. Правда, побоялася спертися, тоді як Діос вів себе повністю по-королівському: відразу розслабився й дивився на мене з-під лоба.

— Тож... — почала я, як тільки нас огорнула тиша.

— Лія, — він перебив, і я смикнулася від несподіванки. По всьому тілу пробігли мурашки, руки спітніли, а всередині розлився незрозумілий страх. Хотілося просто вибігти з цього дому.

— Якщо тебе цікавить, чому я запропонував тобі роботу, яка здасться дівчині дурницею — ти ідеальний кандидат, — він повернув голову, і в його очах спалахнув вогник. Лише зараз я помітила, що його очі не чорні, як ніч, а темно-зелені. Він прочистив горло, ніби обираючи правильні слова. — Ти зможеш легко заробити, — коротка пауза, — ти ж плануєш звідси звалити, як тільки закінчиш школу? — його брови здійнялися. Уже весною екзамени, а восени університет. Батьки не потягнуть, а точніше, батько, який єдиний зараз працює. Вони шукають вихід, не знають, звідки взяти гроші.

Всі гроші батько мусив віддати, аби ми просто залишилися живими. Я нещодавно дізналася, що через його бізнес ми могли б зараз лежати під холодною землею. Він хотів збільшити дохід і покладався на нового партнера, який у потрібний момент підставив його. Один програв – інший виграв.

Я не знаю, що це були за люди, але вони отримали все, чого хотіли. Батько мріяв про додатковий дохід, щось робити нове. Я не знаю деталей, але випадково підслухала, що це було щось не зовсім безпечне. У результаті він втратив мережу ресторанів. Вони досі стоять на місці, але під іншими вивісками. Три ресторани, один з них у столиці. Інше меню, інші відвідувачі, інший персонал...