Acción 12

Пройшло два дні, і за цей час я жодного разу не бачила Діоса. Звісно, при Алісі я про нього не згадувала й не збиралася, але всередині не полишало бажання хоч з кимось порадитися. Та про що, власне, говорити? Про те, що хочу все з'ясувати? А якщо це норма? Я навіть не знаю, як люди поводяться в таких випадках. Можливо, цілком природно з кимось цілуватися і не чекати нічого більше.

Я ніколи не потрапляла в подібні ситуації, та й звідки мені знати, що правильно, а що — ні? Але чого я взагалі чекала? Ми навіть не спілкувалися нормально до цього. Я роздула з мухи слона.

Заплющую очі, і в пам'яті знову спливає той вечір. Діос стискає мене... Його рука повільно ковзає до стегон, дотики палають на шкірі, губи залишають сліди, які не зникають навіть зараз.

— Лія.

Голос Аліси вириває мене з думок. Вона легенько штовхає мене в бік. Я повертаю голову, стискаючи підборіддя, даючи зрозуміти, що слухаю.

— Я йду. Тут немає чого робити, — видихає вона, і її плечі мимоволі опускаються.

Я обвожу поглядом клас. Дійсно, крім нас тут лише одна дівчина, що завжди ретельно записує кожне слово з уроку.

— Ти йдеш? — запитує Аліса, хоча знає відповідь.

— Я ще трохи побуду, — кажу, взявши ручку.

Брови подруги здіймаються вгору — вона дивується, як завжди. Цокає язиком, але нічого не каже. Вона ніколи не розуміла, що мене тут тримає. Колись я справді чекала когось, хто пояснить матеріал, але зараз... зараз я сподіваюся побачити Діоса.

Годинник показує дев'яту. Все ще можливо.

Аліса йде, двері за нею глухо зачиняються. Я машинально переводжу погляд на дівчину, яка щось наполегливо виводить у зошиті, заплутавшись пальцями у власному волоссі. Вигляд у неї роздратований — щось явно не виходить.

Я востаннє дивлюся на двері, немов переконуючи себе, що математики таки не буде, і починаю збирати речі.

Переступивши поріг класу, одразу прямую до кінця коридору, де повертаю направо. Біля останнього вікна — найкраще місце, щоб оглянути стоянку. Саме там, у затіненому кутку, Діос останнім часом залишає свою машину — подалі від зайвих очей.

Але варто мені зробити кілька кроків, як помічаю розбите вікно. Схоже, хтось добре постарався — ще минулого тижня воно було ціле.

— Лія, що Ви тут робите?

Голос надто близько.

Директор. Хто б сумнівався? Він завжди з'являється саме там, де не потрібно.

— Та нікого немає, вирішила тут почекати, — відповідаю, звучачи напрочуд переконливо.

Він лише стискає підборіддя, киває й без зайвих слів проходить повз. Вдячність розливається по тілу — хоча б без допитів.

Я знову оглядаю стоянку, нахиляюся, щоб краще розгледіти машину крізь розбите скло. Ось вона, а значить Діос десь тут.

Розвертаюсь, спираючись на підвіконня. В голові проносяться всі можливі варіанти того, де він може шастати. Підношу пальці до губ і вже майже готова гризти їх від роздратування — гадки не маю, де він подівся. Але несподівано чую його голос десь поблизу в коридорі. Мене наче ошпарює. Відстрибую від підвіконня і йду на звук.

Повернувши за ріг, перше, що бачу, — Поліна. Вона недбало опирається об стіну, хихоче, крутить ніжкою і тримає Діоса за руку.

О, Господи. Лія, це ревність?

Мене немов підкосило. Я прислоняюсь до стіни, намагаючись уняти це нестерпне, їдке відчуття, але водночас ловлю кожне слово їхньої розмови.

— То що? — сміх Поліни бринить у коридорі.

— Поль, я говорив тобі, що нічого не вийде, — Діос звучить зовсім не на веселощах.

— Та годі, раніше тобі було легко дістати, — тепер її голос уже без колишньої грайливості.

— Хлопці не полізуть у ту сраку, щоб тобі дістати ту хєрню. Вловлюєш? — його тон стає жорсткішим.

— Гаразд, — Поліна зітхає. Я краєм ока виглядаю з-за стіни. Вона відпускає його руку і робить крок назад, наче вже втратила інтерес. — То що в тебе там є? — питає сухо, без жодної інтриги.

Діос дістає щось із кишені й простягає їй. Обличчя Поліни миттєво світлішає. Вона підморгує йому, посилає повітряний поцілунок, а тоді, граційно розвернувшись, іде геть.

Як тільки вона зникає за рогом, Діос підіймає погляд — і одразу помічає мене.

— Ух ти. Підглядаєш? — його голос рівний, але в очах грає насмішка. Він спокійно ховає руки в кишені й повільно рушає в мій бік.

У мене серце падає в п'яти. Стає жарко, липко, неприємно — ніби мене застукали за чимось ганебним.

Кажуть, що найкращий захист — це напад.

— Ні, — виходжу з-за стіни й зупиняюся перед ним. — Це випадковість. Просто проходила повз. Не хотіла заважати вам... — розводжу руками й ховаю їх за спину. Але слова губляться, бо раптом мене прориває. — Ти ж спеціально? — видаю це, навіть не встигнувши осмислити.

Діос хмуриться.

— Що? — хмикає, спантеличено зводячи брови.

Я відводжу погляд убік. Дивитися на нього стає неможливо. Але він не відводить очей.

— Я знаю, що ти заплатив Максиму, — зрештою випалюю й переводжу погляд назад на нього. Не знаю, як це звучало, але всередині все стискається.

І тут на його вустах з'являється посмішка — широка, некваплива, з присмаком задоволення. Його немов розкусили, і це його забавляє. У мене ж повітря не вистачає, здається, що всі стіни тиснуть на мене, хоча нас тут лише двоє й у коридорі просторо.

— Я попросив у нього допомоги й заплатив за це, — його голос рівний, спокійний.

Серце тьохкає.

— Якої допомоги? — напруга зростає.

Діос нахиляє голову трохи набік, ніби оцінює мою реакцію.

— Хотів запропонувати тобі дещо. Але перед цим вирішив подивитися, як ти поводишся в критичних ситуаціях, — його голос теплий, оксамитовий. Небезпечний.

— Пропозиція? — мої очі розширюються.

— Тобі хочеться звідси вшитись? — кутик його губ піднімається вгору. — Я можу допомогти. Але маєш зрозуміти: для цього доведеться дещо зробити.

Це... це пропозиція працювати на нього?