Acción 11

Всі думки давно збиті, а всередині все ще палає.

Мене тягне назад, ніби там щось важливе, щось незавершене. Я знаю, що Діос десь там, у задушливому просторі будинку, серед гучної музики та запітнілих тіл.

Але мені довелося піти.

Перша моя вечірка — і така незабутня. Я навіть не впевнена, що зможу хоч на мить прикрити очі.

— Лія, — голос Аліси опускає мене з неба на землю, і тепер я бачу перед собою реальність.

Вона різко зупиняється, я теж. Спочатку опускає голову, ніби збираючись із думками, а потім повільно підіймає погляд.

Дихання глибоке, як перед розмовою, яку ти не хочеш починати, але знаєш, що треба.

Вона схрещує руки. Її очі гостро вгризаються в мене.

— Ти кудись ходила з Яном? — її голос спокійний. Занадто. Жодної інтонації, рівне питання, майже байдужий тон. Але саме тому він ріже сильніше, ніж якби вона кричала.

Я напружуюсь.

І, можливо, мене не так сильно здивувало запитання, а те, як вона назвала Діоса. Мені здавалось, що його всі так звуть, а не справжнім іменем. Принаймні, вона перша людина від якої я почую, щоб його називали «Яном». Вона вдруге його так назвала.

— Я про Діоса, — видихає вона.

Я дивлюся вбік, не знаючи, що сказати. Я не скажу їй про поцілунок. Не скажу, як мої пальці стискали його кофту, як я забувала дихати під його губами. Не скажу, що мої пальці ковзнули по його шиї, поки він тримав мене міцно. Не хочу говорити, що я вчепилася в нього, шукаючи рівноваги, а він не просто дозволив, а немов хотів цього. Не буду говорити, що він наче грався, дражнив, випробовував моє терпіння, поки мої стегна терлися об нього, і він тільки сильніше стискав мої боки.

Я чула, як він важко дихав.

Чула, як я сама зриваюся на короткі, уривчасті вдихи.

І це занадто інтимне.

Та й Аліса... варто мені лишній раз глянути в бік Діоса, як вона повторює, що він покидьок.

Як вона там говорила? Хробак у солодкому яблуку? Ось такий він для неї.

Але для мене... Для мене це інша людина. Людина, що зводить мене з розуму.

— Ні, — я нахиляю голову, ховаючи палаючі щоки.

Брехня лягає між нами, як тонка скляна перегородка.

Аліса мовчить.

Мить.

Дві.

Три.

— Лія, я бачила, — її голос рівний, але він звучить як вирок.

Вона розчарувалася в мені?

Аліса проводить руками по волоссю, ніби пригладжує власні думки. Відвертає голову, робить глибокий вдих.

— Слухай, — починає вона, і в її голосі гострота, як лезо ножа. — Ян справді справжнє лайно собаче.

Жодної делікатності. Жодних підборів слів.

Я завмираю.

— Твій брат... — починаю, але Аліса різко змінюється.

Вона робить крок вперед.

Я відчуваю, як її погляд пронизує наскрізь.

— Звісно, це твоє діло, — коротка пауза, — твоє життя, — ще одна пауза, — але я кажу це, щоб ти не жаліла. Він взагалі не хороший хлопчик.

На останніх словах її голос здригається.

Я стискаю пальці в кулак.

— Він врятував мене сьогодні, — кажу, потім роблю паузу і додаю з акцентом: — Від твого ж брата.

Мої слова розсікають простір між нами, як блискавка.

— Він теж не хороший хлопчик, — додаю тихіше.

Аліса криво посміхається, з її вуст зривається короткий смішок.

— Я знаю, що мій брат не ідеальний, — вона стискає руки в замок. — І так, ти йому сподобалась. Але він би не став просто так лізти. Тим більше до дівчини, що йому подобається.

Її голос упевнений. Кожне слово як камінь, що тоне в мені.

— Але зробив це, — наполягаю.

Моя впертість — це єдине, за що я зараз тримаюся.

Аліса відводить погляд.

Вдихає.

Видихає.

Потім різко:

— Лія, Ян йому заплатив за це.

Серце падає в прірву.

Я не хочу розуміти.

— Я бачила, — продовжує вона. — Я не знаю, навіщо. Але знаю, що він це зробив.

Її голос стає різкішим, а моє тіло — ніби паралізоване.

Мої пальці стискаються.

Ні.

Не може бути.

З якою ціллю?

Навіщо?

Навіщо йому це потрібно?

— Годі про це, — Аліса говорить вже м'якше. — Йдемо по домівках.

Я киваю.

Як слухняна дівчинка йду за нею. Але всередині мене щось ламається. Усмішка стирається з обличчя. Із серця — теж.

***

Всю дорогу між нами з Алісою висіла бісова прірва. Вперше. Вперше за весь час я відчувала напруженість між нами.

Я не хотіла цього. Як би там не було, Аліса – єдина людина, з якою я можу нормально спілкуватися, якій можу розповісти все, що рве мене зсередини.

Я краєм ока дивлюся на неї, намагаючись вгадати її думки. Хочу запитати, чому вона так говорить про Діоса. Щось між ними сталося? Він зробив їй боляче? Чи це просто її спостереження збоку? Але ця тиша, ця прірва між нами, не дозволяє мені поставити жодного запитання.

— Твою ж мать! — голос Поліни змушує мене різко обернутися.

Вона вибігає з місцевого бару, а за нею – той самий «славетний» вчитель біології. Його обличчя червоне, а рухи різкі, грубі. Він хапає Поліну за руку й силою розвертає до себе. Вона ривком намагається вирватися, але його хватка занадто міцна.

Ми зупиняємося біля церкви, що навпроти бару. Я краєм вуха чула про місцевого священника – люди говорять, що він ще той грішник, що влазить у чужі життя і ламає їх. Його поради можуть здатися правильними, але, зрештою, вони лише погіршують ситуацію.

— Що це в них? — поруч зі мною Аліса насмішливо фиркає, спостерігаючи за сценою, наче за дешевим шоу.

— Поліночка, маленька, послухай! — вчитель біології хапає її за плечі, намагається притягнути ближче, але Поліна з усіх сил пхає його від себе. Вона виривається, і цього разу – успішно. Різко розвертається і йде геть, навіть не обертаючись.

Чоловік лише розгладжує сорочку, випрямляє спину і спокійно повертається в бар, наче нічого й не сталося.