Acción 10

Я піднімаю очі раз — і якась парочка обдовбаних дівчат та хлопців пробігає повз мене.

Піднімаю очі два — і тепер біля вікна стискаються дівчина з хлопцем. Він дивиться на неї так пристрасно, ніби не може намилуватися, ковзає руками по її талії, наче боїться відпустити. Його очі ніби не встигають дослідити кожен її рух. Він хоче її поцілувати, але чомусь чекає. Вона грайливо прикушує губу, піднімає руку до його щоки, пальцем проводить по вилиці. Він не відводить погляду. Тонкі губи торкаються її долоні, і вона усміхається. Його пальці стискають її міцніше. Він нахиляється до її шиї, залишаючи доріжку з поцілунків, а вона заплющує очі, відкидає голову назад, дозволяючи йому діяти.

Я не помічаю, як від цієї сценки, що розгортається всього за кілька метрів від мене, всередині щось змінюється.

Та невже це... заздрість?

Різко відводжу голову, стискаю рукави кофти, ніби намагаючись зібрати себе докупи. Прикушую губу. Очі падають вниз, на вікно, а рука підсвідомо торкається нижньої губи.

— Дідько... — шепочу собі під ніс і роблю крок уперед. Світ перед очима розпливається.

У мене навіть ніколи не було хлопця. Я ніколи не хотіла цього. Навіть у школі, де вистачало симпатичних і, мабуть, хороших хлопців, навіть коли один із них кілька разів пропонував прогулятися після уроків, я завжди поспішала додому. Уроки, книги, справи — все здавалося важливішим.

А тут... Щось змінилося.

Це місце змушує мене дивитися на речі, на які я раніше ніколи не звертала уваги.

Це місце псує мене.

— Лія?

Я різко здригаюся. Голос важкий, ґрунтовний, і разом із ним відчуваю біля себе щось вагоме. Піднімаю голову — переді мною директор. Він дивиться на мене пильно, робить крок назад, а я несвідомо відступаю за ним.

— Про що задумалися? — його голос тихий, ніби він не хоче мене злякати.

Я відводжу погляд, у горлі дере, слова застрягають у грудях, наче щось важке тисне на них. Відкашлююсь у кулак, зводжу на нього очі й змушую себе легко усміхнутися.

— Про проєкт, — говорю перше, що спадає на думку. — Який задали на уроці.

Лія, браво. Тепер ти ще й брешеш.

Велика брехня починається з дрібниць.

Він дивиться на мене так, ніби точно знає, що я зараз намагаюся його обдурити.

— І що за урок? — його голос звучить майже поблажливо.

Усередині мене щось обривається. По тілу пробігає холодок. Голова працює на шалених обертах, вибудовуючи хоча б мінімально правдоподібну відповідь.

Який урок? Я вже кілька годин блукаю коридорами, всіх однокласників давно ніде не видно.

Правду сказати?

— Мова, — видаю нарешті, стискаючи губи.

Брехня. Знову брехня.

Очі звужуються. Пальці лізуть до рукава, від того, що все свербить.

— Оу, — директор злегка піднімає брови, і я бачу, як у його погляді з'являється нотка сумніву.

Який там ще урок мови? Я навіть учителя жодного разу не бачила. Чула лише, що він давно забив на свою роботу й сидить удома.

— Лія, Ви говорили з Діосом?

Слова врізаються в свідомість. Директор робить крок ближче, його очі уважно вивчають мою реакцію.

Діос?

Той самий, якого я давно не бачила?

Ні, точно ні.

— Його давно немає в школі, — відповідаю я, видихаючи.

Директор киває. Здається, це не новина для нього. Але в його голові щось клацає, ніби він поставив чергову галочку в своєму невидимому списку.

Мені здавалось, що вони з Діосом навіть дружать. І тоді чому він запитує про нього в мене?

— Вам тут подобається?

Питання звучить так, наче він мене перевіряє.

Я мовчу.

Що він має на увазі під «тут»? Школу? Містечко? Все, що мене оточує?

— Ні, не зовсім, — кажу чесно.

— Хотіли б поїхати звідси? — його голос звучить спокійно, але водночас у ньому є щось дивне.

Усередині мене щось стискається.

Його питання наче заздалегідь написані на папірці, який він тримає перед очима.

Я напружуюся. Плечі стають жорсткими, спина — прямою.

Я не знаю, що сказати.

І чому він питає мене про це?

Мені не подобається ця розмова.

Я дивлюся йому в очі, ніби шукаючи відповідь. Але нічого не бачу.

— Так що? — голос директора стає трохи жорсткішим, настирливішим.

Я проковтую слину.

І, не знаючи, чому це роблю, просто киваю.

— Хочеш? — директор починає настоювати на прямій відповіді, і я починаю відчувати натиск. Ледь опускаю голову, і піднявши очі, помічаю, як він здіймає брови показуючи, що чекає відповідь.

Що сказати?

Так я хочу! Але я не хочу зраджувати батькам. Вони тут. Татові тут подобається.

І я не витримавши, я просто обходжу його, відчуваю, як він пиляє погляд мені і спину, я сильніше стискаю кофту, відчуваю, що тканина під пальцями починає пекти.

— Гей, не забувайте, що ви у стінах школи! — чую його сердитий голос. Напевно, робить зауваження тій парочці, бо за цим відразу сміх дівчини і обурення хлопця.

***

Раніше я ніколи не пила.

Я не знала, як алкоголь блукає тілом, як він розтікається кров'ю, як змінює відчуття. Не знала, що буде зі мною після цього.

А зараз... Я стискаю пластиковий стаканчик з чимось, що називають незнайомим мені словом. Губи торкаються рідини, даючи організму відчути жар.

Один.

Музика б'ється об стіни, об повітря, об тіло. Я дозволяю їй керувати мною, рухаючи стегнами в такт.

Два.

Голова йде обертом.

У вухах луною розноситься розмова з директором, удари слів ритмічні, як барабани: бах, бах, бах.

Три.

І здається, що я божеволію. Якась дика усмішка зʼявляється на вустах.

Я підношу стаканчик над головою, а іншою рукою проводжу по своєму тілу. Пальці мимоволі задирають топ, відкриваючи все більше шкіри, практично до грудей.

Інколи відкриваю очі, щоб переконатись в тому, що я не сама серед цих стін віддаюсь повністю.