Acción 9

Стрілка на годиннику наближалась до дванадцятої ночі, телефон не вгамовувався від безлічі непотрібних повідомлень від хлопців, що один за одним повторювали, як їм усе набридло, але вони все одно продовжать виконувати накази.

Завдяки підробленим документам вони могли без проблем пересуватися на машинах і гуляти по клубах вночі. Ніхто не сміє запитати, а тим більше завадити. У знайомих точках все під контролем, а на нових — доводиться вести переговори, вкрай обережно. Іноді це викликає труднощі, але тоді діяти треба тихо.

Люди люблять гострі відчуття. Нове може лякати, але здебільшого приносить насолоду — ту саму, що постійно пульсує в жилах. Ви знаєте, чому люди йдуть на це? Від цього важко відмовитись. Коли є вільний доступ до свого щастя, ніхто не відмовиться. Це шанс хоч на трохи забути, яка ти насправді гнида. Забути, як важко прибирати чуже лайно і хоч на мить відчути себе живим. Забути, як тяжко жити, як важко дістати волю, щоб дожити до завтра. Так, люди йдуть на все, аби знову не опинитись у ямі, з якої не знають, як вибратись. А є й ті, хто готовий на крок, що наближає до смерті. Це їхній вибір, і вони не слабкі. Їм так легше, і вони відчувають, що саме це — їхня гра, їхній шлях.

Кирило: «У нас проблеми. Давида зловили»

Це повідомлення змусило мене негайно діяти. Мені довелося прокрутити в голові всі варіанти подальших кроків.

Піднявши кофту та штани, що валялись на підлозі ще з кількох годин тому, я швидко натягнув їх і вирушив вниз.

Міша давно спить. А я мусив зібратись і вирушити.

Відчинивши двері, я поглянув на двоповерховий будинок. Панорамні вікна, яких немає ні в кого в цьому містечку, широкі чорні двері, невеликі сходи, що ведуть до входу. Світло-сіра штукатурка стін створює ілюзію хвиль. Чорний прямий дах. Спускаючись по кам'яній стежці, яку підсвічують невеликі вбудовані ліхтарі, можна дістатись до гаража. А там моя улюблена тачка — плоди моїх зусиль. І навколо — триметровий темний кам'яний паркан, що приховує від очей всю красу цього місця.

Цей дім я люблю, і люблю відчуття, що я досяг цього сам, хоч батько завжди говорив, що я нічого не вартий, що без нього я — нікчема.

Що ж, батько, ти прогадав.

Я натискаю на кнопку — мотор оживає тихим буркотінням. Поки він повільно прогрівається, я дивлюсь у темряву за вікном. Нарешті, жовтаве світло фар розтинає пітьму, і я плавно натискаю на педаль. Машина слухняно рушає вперед, повільно підкочуюсь до воріт.

Навколо — лише тиша й ніч Саме те, що мені потрібно аби зібрати думки до купи.

***

Лія

Незабаром мине місяць мого перебування тут — місяць, таких незвично-болючих моментів з нового життя.

Все тут інакше.

Все тут зовсім не моє.

Мама, здається, потроху втрачає розум. Чи, може, просто не може прийняти той факт, що це і є наше нове життя. Кожного вечора за столом вона повторює про якісь плани, якісь дії, а тато, навпаки, виглядає задоволеним. Він ніби вже вливається в цей божевільний цирк без глядачів.

Так, для мене це саме цирк. Але не той, де клоуни бігають із повітряними кульками й смішать дітей, а той, де вони лякають до жаху, поки не лопне останній шарик і ти не прокинешся. Тільки от... ха! Тут немає пробудження.

Я мушу ходити до школи, де вчитель затискається з ученицею в сусідньому кабінеті, і її стогони розносяться порожніми коридорами. Де інший педагог ховається у своєму класі, бо не може підняти голову після вчорашньої пиятики. Де директор зачинений у своєму ідеальному кабінеті з картинами з бурштину, ніби десь у паралельній реальності.

Я знайшла старі фотографії. В Інтернеті їх повно. Колись це місце було Раєм. Ідеальним. Чисті вулички, рівні газони, доглянуті будиночки з квітниками. А тепер? По дорогах котяться порожні пляшки з-під пива.

Підходжу до вікна й вдивляюся в пейзаж. Все виглядає похмурим, ніби тут цілий рік тільки дощі. Більшість будинків пустують, але є один, який усе ще тримається — старенькі дідусь і бабуся доглядають його, як можуть. Дорога і тротуари давно проросли травою, бо машини тут — рідкість. Місто виглядає покинутим, і тільки світло в кількох вікнах нагадує, що тут ще хтось живе. Деякі ж будинки стоять із вибитими вікнами, закритими дошками, і здається, ніби світло виривається зсередини, крізь щілини.

Наш будинок — на самій кінцевій вулиці. Від центру йде п'ять розгалужень, кожне з яких веде в одну з п'яти вулиць і ще одна окрема, яка привела нас в це містечко, але вона повністю огорнута деревами, і її я називаю проклятою. Я добре знаю одну з них — закинуту. Колись там був епіцентр розваг, люди відпочивали в забігайлівках, а тепер лиш один із парк, у якому молодь знаходить собі нові, не менш небезпечні, розваги.

Інші вулиці схожі між собою: довгі дороги, по боках маленькі будиночки, за ними — городи й садочки. Але навколо нас — ліс. Великий, темний, страшний.

Школа стоїть прямо на цій вулиці, але її територію оточує ліс, так само, як і церкву, що своїм виглядом нагадує декорацію до фільму жахів.

Так, усе це звучить нереально. Але це — реальність.

Десь тут є стежка до озера. Я читала, що воно неймовірно красиве. Вночі місячне світло падає на нього, і вода здається містичною, заманливою. Але Аліса попереджала — краще не потикатися туди.

Тут є жартівники, які можуть засунути тебе на саму глибину й спостерігати, як ти намагаєшся вижити.

— Ну його нафіг, — бурмочу собі під ніс, хапаюсь за білосніжні штори й різко закриваю вікно.

Моя кімната далека від ідеалу, але тільки тут я відчуваю життя. Дерев'яний столик, ліжко в центрі біля одного з вікон. Їх тут два: під іншим — невеличкий комод, забитий непотрібними речами. Уздовж цілої стіни — шафа, конструкцію якої допомагав зібрати тато. Вона стоїть навпроти вікна, поруч із моїм столиком, заставленим усіма засобами догляду. Десь там же вихідні двері. Вони ведуть у коридор, звідки — вниз, на перший поверх. І в кінці коридору на другому поверсі розміщена кімната моїх батьків.