Acción 8

— Христя в тебе закохана по самі вуха, — чую насмішку Міши за спиною одразу після того, як вхідні двері гучно грюкають.

Бляха, йому б майстер-клас із закривання дверей не завадив.

— Ти чудово знаєш, чому так, — відповідаю спокійно, повертаючи голову до нього.

Христя може скільки завгодно повторювати, що в Тихому немає нікого нормального, що я тут один-єдиний. Але ж кожного тижня знаходить собі когось для розваг. Вона чудово знає, що нам не бути разом, що вона мені аж ніяк не подобається, але не полишає надій. Ця впертість навіть смішна. Чи, може, жалюгідна? Я не надто замислююсь.

— Де ти її сьогодні підібрав? — у голосі Міши чути не просто цікавість, а якусь приховану насолоду.

— А де твоя машина? — миттєво парирую, підкидаючи питання у відповідь.

Мої брови ледь здіймаються, а він лише криво усміхається, перш ніж відвернути голову й вмоститися біля чорної сумки на дивані.

— Ах, — з удаваною байдужістю відкидає голову назад, — колеса здуло, довелось відвезти до майстра.

Руки Міши повільно складаються на животі, ніби він розслаблений. І я навіть звідси чую, як вагон думок пробігає в його голові. Він починає постукувати пальцями по животу, набиваючи якийсь невідомий мені ритм, і щось шепоче під носа, ніби намагається вловити слова пісні, яка йому зовсім не до лиця.

Я роблю крок у бік кухні, вирішивши залишити його на самоті з його думками.

— То все ж, — лунає тихий голос, і я повертаю голову. Міша вже випрямився і дивиться на мене, — хто тобі підігнав це? — він вказує на чорну сумку, і його погляд стає дещо більш зацікавленим.

— Зі столиці доставили, — відповідаю я без зайвих емоцій. — Правда, це лише пробна версія, — мої плечі трохи опускаються, ніби зізнаюся в чомусь не зовсім важливому. — Якщо піде, виготовимо вже у нашій лабораторії, — куток губ злегка підлітає вгору. Мені майже важко стримати усмішку, бо я вже бачу, як ця версія потягне більше кайфу, і вона точно буде мати більший попит.

Хоч Міша й намагається вдавати, що йому байдуже до цього бізнесу, та кожного разу саме він виступає каталізатором, підганяючи нових клієнтів. Цей чорт чудово знає, що без мене він би не вмів навіть варити собі каву, а зараз би сидів десь у зношеній халупі, як якийсь занепалий мудило. Він вже більше двох років живе під моїм дахом, і завдяки мені має шикарну нову тачку та красиву кришу над головою. Цей дім стоїть завдяки мені. Я вклав у цей проект усе, навіть у відчаї викупив ділянку в того старого обісцяного скряги, щоб хоч якось побудувати цей будинок.

Він іще не розуміє, скільки йому коштувало бути поруч зі мною. Тут, у цьому містечку, він — гравець, а дівчата так і лізуть до мене, бо знають, де і кому можна засунути руки в штани, щоб получити хоч якусь копійку.

Не знаю, як це сталося, але я випадково з ним звʼязався, і так вийшло, що він став моїм другом. І дивно, але з усієї цієї ситуації я отримав не тільки надійного товариша, а й брата, що завжди підстрахує. І тепер у Міши є все: гроші, статус, і навіть відчуття, що він щось значить. Це місце не мало таких друзів, і тепер, завдяки мені, він став частиною цього світу. Він тепер навіть директор тієї халупи, що зветься школа. Але я точно знаю, хто насправді тримає всі нитки під контролем.

— Аліса, здається, вирішила повністю мене ігнорувати, — втретє натискаю на виклик, і знову чую лише довгий гудок.

Ця дівчина була серед найкращих. Надійна, уважна до деталей, не ставила зайвих питань. Я довіряв їй більше, ніж іншим: саме вона відповідала за дальніх клієнтів, тих, хто знаходиться в інших областях. Ті, хто доставляє товар ближче, завжди залишаються під моїм контролем, а Аліса працювала самостійно. І отримувала за це більше. Вона була задоволена умовами.

Але щось змінилося. Останнім часом вона не просто відмовляється працювати, а й навіть не виходить на зв'язок. Причини? Невідомі.

Такі люди, як вона, для мене безцінні. Жінкам довіряють більше. Менше підозри, більше лояльності. Вони швидше піддаються впливу, краще слухають, і, що важливо, їх легше контролювати. А якщо за це ще й хороша винагорода — то й зовсім без проблем.

Переживаю, що через це можу влетіти? Ні. Влада давно знає про нас, але якщо вчасно щось сунути в кишеню — вони забувають усе, що «мали б» знати. Пара правильних контактів, і будь-яка проблема вирішується ще до того, як вона стане проблемою.

Колись це містечко процвітало. Я пам'ятаю його зовсім іншим. У дитинстві часто приїжджав сюди з сім'єю: вузькі чисті вулички, затишні кафе, свіже повітря, тиша. Тут майже не було машин, люди пересувалися пішки, ніби відчували інший ритм життя. Це була їхня фішка, і вона працювала.

Але місто захотіло більшого. Вони просили у влади кошти, щоб підтримувати сервіс на належному рівні, бо потік туристів зростав, а сил справлятися ставало все менше. Влада відмовила, і все посипалося, як картковий будинок. Сервіс впав, люди виїжджали, бізнес закривався. Від колишнього «Тихого» залишилася лише назва.

Ті, хто не зміг виїхати, залишилися. Тепер вони живуть під брудним контролем цього містечка.

Мер — типовий брудний покидьок, який нічого не вирішує. Його «робочий графік» складається з нескінченних «днів відпочинку», а всі знають, що в ці дні він зраджує дружині з молодими дівчатами. Хоча їй начхати. У неї давно є молодий коханець, і єдина причина, чому вони досі разом, — їхній маленький син. Дитина виглядає єдиним світлим моментом у цій брудній історії. Справжнє янголятко.

Але мені немає діла до моралі. Для мене це місто — скарб. Ідеальне місце, де ніхто не буде лізти в мій бізнес. Я можу робити тут усе, що заманеться. І хто мені завадить?

Ніхто.

— Може, приймає нову гостю, — Міша провів рукою по доглянутій щетині, задумливо хмикнувши.

Я на мить відвів погляд, розмірковуючи.

Лія схожа на Алісу. Ідеальна кандидатура.

Я легко розкусив цей горішок.

Лія здається тою, що не сунутиме носа, куди не слід. Якщо з нею правильно поговорити, провести невелику профілактичну бесіду... ну хіба не чудово?