Acción 7

Незнайомі вулички, що ведуть мене до нової домівки, лише лякають усе сильніше.

Розмова з Діосом крутиться, як диск у голові. Все знову і знову про те, а я нічого так і не дізналася. Але, може, тепер він стане мене помічати, і це йде мені на користь.

— Дівко, ти хто? — я смикаюсь, коли чую здалеку напористий голос.

Повільно, з побоюванням, розвертаюсь, і перед моїми очима вимальовуються троє хлопців у гаражі. Той самий гараж, ті самі хлопці, яких я бачила раніше, коли їхала з татом. Трясця, і що мені їм сказати? Вони чекають хоч якихось моїх дій, а я готова втекти. Але якщо вони мене доженуть? Я їх не знаю, і не знаю, як краще втекти. Вони, здається, досить спокійні.

— Чого вам? — кричу стримано, але впевнено. Їм потрібно показати, що я не якась там соплячка, хоча серце вже пішло в п'ятки.

Через свої думки про Діоса я йшла не тією стороною, а так би вони мене не помітили.

Їх, здається, забавила моя відповідь, бо вони почали поглядати один на одного з незрозумілими мені посмішками.

— Є що? — крикнув інший, задерши підборіддя і проводячи поглядом по мені.

Я підняла брови, але на щастя, вони не помітили цього, і не зрозуміли, що я абсолютно не розумію, про що вони говорять.

Їм, мабуть, потрібні гроші? Але їх у мене немає.

Прикраси? На мені немає жодної прикраси. Навіть сережки з вух зняті.

А може... я? Та ну, ні! Але якщо це так, то я повинна прямо зараз тікати з цього тротуару.

Я міцно стисла шлейф портфеля, намагаючись виглядати спокійно, хоч і була зовсім налякана, і сподіваюсь, що вони цього не помітять.

Але тепер я стояла, як пеньок, що не може навіть прошепотіти жодного слова.

Здається, вони подумали, що я просто не почула їх.

Один з них піднявся, тримаючи якийсь незрозумілий для мене інструмент.

— Чи є в тебе що? — інструмент вислизає з рук і глухо падає на землю. Тепер здається, що він почувається трохи ніяково.

— Ну там, що цікаве? — крикнув інший, відійшовши від машини, яку вони чинили.

Брови на моєму лобі напружено зійшлися докупи. Я не одразу зрозуміла, про що вони. Але, на їхнє щастя, у мене є дещо.

Я зробила крок у їхній бік, потім ще один. Їхні очі спалахнули зацікавленням, навіть певним задоволенням. Спочатку в їхніх поглядах читалася настороженість, легка розгубленість, але з кожним моїм кроком вони розслаблялися. А я, навпаки, ставала впевненішою, наче ця розмова навіть трохи мені допоможе.

Тепер вони вже не здаються мені такими страшними. Це не бандити з гаража, якими я їх уявляла. І навіть машина з повністю затонованими вікнами більше не викликає тривоги — раніше вона була частиною моїх нічних фантазій, а зараз просто стоїть тут, звичайна, як і всі інші.

— Є «Щастя», — у голові спливла назва, яку назвав Діос, коли дістав їх з кишені.

Я була трохи розгублена, але вже не тряслась. Побачивши цих хлопців зблизька, стало зрозуміло, що вони зовсім не зацікавлені мною, а більше — в цих таблетках. В їхніх поглядах навіть слина з'являється.

— Тільки дві? — з жалем запитав той, хто до цього зовсім не виявляв інтересу.

— Лише дві, — підтвердила я.

— А де дістала? — Його очі миттєво засвітилися, щойно пачечка опинилася в моїй руці. Спершу пальці хлопця трохи тремтіли, коли він потягнувся за нею, але щойно вона торкнулася його долоні, він жадібно стис її, ніби тримав щось справді цінне.

— У Діоса, — відсторонено відповіла я, зробивши крок назад. В їхніх очах блимнуло знайоме божевілля — гостре, нестримне бажання.

— О-о, ну це взагалі круть, — його голос піднявся на пів тону, а зіниці розширилися від збудження. Він ще міцніше стиснув пакетик у руці, ніби боявся, що він зникне. — Діос, кажеш? Це змінює справу... — його очі не відривались від цього блакитного лайна.

Він швидким рухом розірвав упаковку, дістав таблетку й, затримавшись лише на мить, кинув іншим:

— Поділіться.

Один із хлопців ловить пакетик на льоту, а другий уже нетерпляче розриває його, ніби від цього залежить його життя.

— Але цього мало, — почав один з них жалітись, але таблетку все одно перекусив навпіл та поділився.

— Хлопці, ви уже починили машину? — я здивовано повертаюсь на знайомий голос.

Аліса дивиться на мене так, як я на неї. Звісно, вона не очікувала побачити мене тут. Але згодом її погляд змінився на невдоволення, і, можливо, це було через мою присутність чи через те, що хлопці почали поводитися інакше, не реагуючи на те, що відбувається навколо.

— Коли ти познайомилась з моїми братами? — запитала вона, і я відчула, як її питання вибиває мене з колії. Ці троє її брати? Вони ані трохи не схожі між собою.

— Твоя подружка? — один із хлопців піднявся, на веселому тоні підійшов ближче.

— Макс, вона під тебе не ляже, — голос Аліси прозвучав різко. — Навіть не думай, — її погляд змінився на ще більш тверде вираження.

Вона махнула головою в бік виходу і одразу пішла. Я ще раз подивилась на хлопців: Максим уважно стежив за мною, а інші, злегка криво посміхаючись і не зовсім розуміючи, що відбувається, вже були в своїх думках, наче десь серед хмар, і махнули рукою на прощання. Максим, хоч і виглядав трохи шалтайом болтайом, вирішив все ж таки попрощатись словесно. Я лише кивнула й пішла за Алісою.

***

Діос

— Де Міша? — питає Христя, і в її голосі вже чутно не просто запитання, а роздратування, яке поступово переростає в нетерплячість. Я повертаю до неї голову і бачу, як її пальці починають стискати кінець плаття, наче вона хоче розірвати його на шматки. Відчуваючи мій погляд, вона різко повертає голову і кидає на мене погляд, що ніби вимагає відповіді.

— Я відправив йому повідомлення, — відповідаю, не змінюючи виразу обличчя, і переводжу погляд до виходу зі школи.

— Гаразд, — коротко кидає вона, але я помічаю, як її руки стискаються ще сильніше, і здається, вона більше не намагається з мене чогось витягнути, хоча мені здається, що вона б із задоволенням це зробила.