Acción 6

Уважно вдивляюсь в його очі, намагаючись зловити хоч якусь емоцію, але він надзвичайно вправно контролює себе, і я не можу вловити жодної тріщини в його масці спокою.

Моє запитання його ані трохи не зацікавило?

— Ти думаєш, що це саме так працює? — почувся смішок в його голосі.

Ну гаразд, я саме так і думала. Звісно, що я так думала. Мені це здавалося правильно.

— Ти хоч раніше накидалась? — його голос звучить з недовірою, і я бачу, як він дивиться на мене, шукаючи хоч якийсь натяк на неправду.

Я відвожу погляд і стискаю підборіддя, усвідомлюючи, що для нього я вже виглядаю як повна дура. І він здається вловлює той момент, що я зовсім трохи вигадую.

Чи я коли-небудь малася з наркотиками? Ні, ніколи. І, чесно кажучи, не хочеться навіть, якщо чесно.

— Я... — тільки й виривається з мене.

Стараюсь зібратися і придумати цілу правдиву історію. Але в голові настільки пусто, що навіть дзвенить.

— Так, було пару разів, — голос тремтить, і тіло червоніє. Напруга росте всередині, і я боюся, що зараз правда вирветься на поверхню.

Чи я така дурна, щоб почати з такого? Так, і навіть капець як дуже. Але що ще я могла сказати? А він займається цим, тож я подумала, що це буде найкращим варіантом підібратись до нього, та навіть подружитися хоч трохи? Бо братанами нам не стати точно, аж настільки різні.

Діос мовчить, вишукуючи мої реакці, тому, мої очі гуляють абсолютно всюди — починаючи з його лоба і закінчуючи газоном ззаду нього.

— Ми інколи з однокласниками бавились після школи. Таке було, — починаю вигадувати на ходу, плетучи руки на грудях, тримаючи погляд рівно, аби звучати більш переконливо. Мій голос, здається, навіть твердніє, але я бачу, як у Діоса в очах промінюється розуміння, що я виглядаю не надто переконливо. — Насправді, було, — додаю трохи бадьоріше, але руки вже опускаються, немов визнання поразки. Діос усміхається майже непомітно і, опустивши очі, складає руки в кишенях.

Я не зовсім збрехала. Однокласники були з досить впливових сімей, могли собі дозволити багато. Хоч у приватній школі був строгий контроль, і всі його дотримувались, але були й ті двоє з десяти, кому було чхати на все. Тому деякі після школи або під час перерви знаходили місця, щоб обнюхатись. Раз навіть був скандал, що дійшов до новин — знайшли у одного учня в портфелі якийсь білий порошок, і все одразу загриміло в медіа. Але потім сказали, що це просто підстава — мовляв, хтось вирішив нашкодити багатенькому татові, і цей порошок насправді був звичайним, а не тим, що виглядав підозріло.

— Така дівчинка пай стане видумувати? — його посмішка ледь помітна, але у цьому є щось глузливе.

— Але це правда, — і ці слова звучали більш куди, аніж просто правдоподібно. На цей раз я постаралась бути більш переконливою.

І чому це я «пай-дівчинка»?

— Ну гаразд, — він додає, трохи здивований, але виглядає так, ніби мене навіть трохи розвеселила ситуація.

— То ти мені дістанеш? — питання моє знову звучить відчайдушно, бо я все ще хочу хоч якось підійти до нього, встановити хоч якісь зв'язки. — Я про наркотики, — додала так, ніби він взагалі не розумів про що йде мова.

— Тобі які? — його голос став холодним, це вже не той звичний тон. І він виглядає так, ніби йому все одно, але йому цікаво перевірити, як я відреагую. Ах, трясця. Та йому взагалі фіолетово...

І як його зацікавити, якщо я взагалі не розуміюсь в цьому?!

— А-а... — серце починає стукати, наче мене зловили на гарячому, бо я не знаю, що сказати. — Ну ці... — в голові пролітають усі статі, всі слова, що хочеться вимовити, але все плутається. — Таблеточками тими... — починаю водити пальцем по повірю, наче забула назву і намагаюсь показати, які саме маю на увазі, але на нього це не діє. Я виглядаю ще більшою дурепою.

— Екстазі? — його питання звучить настільки холодно, що по шкірі бігає мороз.

Я мовчки киваю. По горлу котиться слина, і тепер я справді відчуваю себе в пастці.

— Та-ак, — голос виходить надто напруженим.

Він наче сам собі за щось кивнув. Здавалося, в його голові щось з'явилося. Діос тепер взагалі не звертав на мене уваги — витягнув телефон із кишені і почав щось швидко друкувати. А я стояла, ковзаючи поглядом по всьому, що потрапляло в поле зору. Навіть руки почала непомітно чухати, і вони вже червоніли, але в мені було так багато тривоги, що серце билося як скажене. Страх накривав, бо я не розуміла, що роблю і що буде далі. Все  це здавалося таким забороненим, що мені здавалося, ось-ось хтось схопить мене за шкірку і потягне за ґрати. А якщо батьки дізнаються? Мені кінець! Кришка! Все, гайки!

— Тобі пощастило, — несподівано, як відлуння, дійшов до мене голос Діоса. В голові пройшло «Пощастило» десятки разів. Хоч він і звучав байдуже, але було помітно, що він навіть трохи зацікавлений.

— Га? — я зробила крок назад, наче побачила чи почула щось нечуване і невидиме. Я навіть не могла в це повірити.

— У нас це називають «Щастя», — він витягнув з кишені пакетик з двома небесно-блакитними таблетками. Здавалося, що на них були дуже тонкі лінії, які виглядали дивно. Мене це настільки зацікавило, що мій вираз обличчя змінився, і напруженість тіла трохи спала. Рука непомітно потягнулася до пакетика, але Діос одразу забрав його, помітивши мою зацікавленість. — Шістсот гривень за штуку або п'ятнадцять баксів. Вибирай сама. Але якість на висоті, такого більше ніде не знайдеш, — впевнено мовив він.

І це така гидота, яка коштує так дорого? Стільки людей через це помирають...

Але я не повинна зупинятися.

Мовчки розстібаю кишеню портфеля і дістаю гаманець, з якого витягую чотири п'ятсотки.

Чорт... Це ж мені було на місяць!

Діос без будь-яких вагань дає мені здачу, забирає гроші, а я тримаю в руках ці таблетки, яка невдовзі опиняться в мусорній корзині.

— Що ж, Ліна, — кидає він, запихаючи мої гроші в задній карман, — повеселись, — монотонно додає.

— Лія, — знову виправляю його, але вже відчуваю, як це мене дратує.