Acción 5

Долоні давно стали мокрими, а напруга всередині тільки посилювалась. Страшно. Але завжди треба починати з себе.

Я зробила перший крок, намагаючись набратися відваги.

Сьогодні на перший урок я навіть спізнилася, і перед тим, як увійти, почала вигадувати причину запізнення — цілих дві хвилини я була відсутня! В приватній школі мене б змусили написати доповідну, і все мало б бути розписано по хвилинах.

Але варто було мені увійти в клас, як все стало на свої місця. Вчитель сидів, спершися на руку, і бурмотів щось сам до себе, навіть не звернув уваги, ніби так і повинно бути.

Я підняла руку до дверей, щоб постукати, але моє тіло почало трястися.

Так, Лія, це не той директор з приватки.

Я постукала і почула «Заходьте». Двері відчинились.

Директор сидів спокійно, тримаючи телефон в руках, але варто було йому побачити мене, як він відразу відложив телефон і тепло усміхнувся.

— Лія, приємно Вас бачити, — ці слова так мене здивували, що я автоматично відвернула погляд, а думки заплутались. Швидко взяла себе в руки і закрила двері.

Директор вказав на стілець навпроти себе, і я поспішила сісти.

— Слухаю, — його голос став більш офіційним, погляд зосереджений на мені.

— Я... — затихла, намагаючись підібрати слова, — чесно кажучи... — і знову не могла сформулювати свою думку, —насправді... — і крапка в моїх словах. Щоки почали горіти і стало страшенно незручно.

Він нахмурив брови і відкинувся на спинку стільця.

— Ця школа не для Вас? Всі поводяться зовсім не так, як Ви очікували? — несподівано запитав він. Я була приголомшена, але це те, що я і думала. Тут не вистачає дисципліни. — Я бачив Ваші оцінки і знаю, звідки Ви прийшли, — він склав руки. — Але, Лія, це місце... — його погляд впав на вікно, — воно не піддається контролю, — і він замовк, як риба.

Мені було що сказати, але кому це все говорити?

Звідки корінь цих проблеми?

— Тоді... — почала я, схиливши голову, але раптом помітила, як директор піднявся, а двері за моєю спиною грюкнули так, ніби хтось увірвався. Я затихла і мовчки повернула голову.

Біля мене спинився Діос, нахилившись, щоб потиснути руку директору. Моє серце на мить завмерло, коли я побачила, як директор реагує на нього — це була дружня привітність. Які між ними стосунки? Наскільки вони дружні?

Широка усмішка на вустах, розслаблене тіло.

Діос підсунув стілець ближче до столу, виявившись тим самим поруч зі мною. І відразу все в мені стало... руки почали трястися, знову ставши мокрими. Я поспішно заховала їх під столом, а серце билося так, наче мало вистрибнути з грудей. Моя голова пульсувала від напруги.

Коли я вже трохи заспокоїлася, відчула приємний запах, що йшов від Діоса. Він мав дуже хороший парфум. Мимоволі я відвернула погляд і знову звернула увагу на директора, який вже вів діалог з Діосом.

— Та сука досі не віддала борг, — сказав Діос грубо, і я з подивом відчула, як мої очі розширюються від його тону.

Директор, не збентежившись, засміявся і спокійно відповів:

— Забий на неї, і перестань давати товар у борг. Ти досі не зрозумів, що вона ще та гадюка? Вона тобі сторчить більше, ніж триста доларів.

Діос розсміявся у відповідь, але його сміх не звучав щиро.

— Мені половина цих людей «сторчить», — він затих і раптом, зрозумівши, що вони не двоє тут, склав руки на столі та повернувся до мене.

— Ти новенька? — його тон був байдужим, ніби він просто задавав питання з ввічливості.

Але я вирішила подивитися йому прямо в очі, і він зробив те ж саме.

— Лія Бачевська, — відповіла я, намагаючись стримати хвилювання, яке поступово розходилося всередині мене.

Діос лише схвалено кивнув, але нічого не сказав. Повернувшись до директора, він сказав незрозуміле мені слово.

— Ой, я вас перебив? — Діос награно підняв брови та злегка стис плечима. — Ви продовжуйте, — кинув він, провівши поглядом від мене до директора.

Директор уже відкрив рота, готовий щось сказати, але я не дала йому цього зробити. Відчуваючи, як усе всередині мене стиснулося в клубок, я різко піднялася зі стільця.

— Ми закінчили розмову, — промовила я, міцно стискаючи кулаки, щоб не дати страху взяти гору.

Діос підняв на мене погляд, не вірячи власним вухам, але швидко перевів увагу на директора. Той лише ледь помітно кивнув, розуміючи, що розмову завершено. Я не стала зволікати — вилетіла з кабінету, немов стріла.

— Трясця йому, — пробурмотіла я, зупинившись, коли двері зачинилися за моєю спиною.

Якби не Діос, я могла б дізнатися більше. Ну що це було?! Продовжувати розмову перед ним? Та ні за що! Я ж не могла просто запитати в директора, що тут, до біса, відбувається, коли поруч сидів він, розвалившись у кріслі, ніби все під його контролем? Уявляю, як би він сміявся в кулак і ще подумав би, що я якась ну аж зовсім відбита від цього божевільного світу.

Але раптом мене осінило.

Я різко розвернулася до дверей директора.

Діос. Він у самісінькому центрі всіх подій. Принаймні, так мені здалося. Якщо хтось і знає, що тут відбувається, то це він.

І якщо я хочу у всьому розібратися, доведеться знайти спосіб дізнатися правду саме у нього.

***

Я вже вкотре пробігаю очима по території школи, шукаючи його, і вкотре ловлю думку, що його тут, можливо, взагалі немає.

2:14 дня

Супер. У всіх давно уроки закінчилися, а в декого вони й не починалися.

Я провожу рукою по потилиці, розтріпуючи волосся. Очі починають пекти, все тіло немов свербить від напруги. Як я могла його випустити з виду?

Тридцять хвилин тому він був ще тут, говорив із кимось, причому на підвищених тонах.

Я важко зітхаю, змирившись із тим, що сьогодні точно не зможу з ним мило потеревенити. Вже збираюся йти, коли неподалік різко гальмує чорна, дорогуща іномарка. Навіть блищала від сонця.

Моє серце стискається.

Це вона.

Я завмираю, втупившись у машину. Декілька хвилин просто стою, не зводячи з неї очей. Навколо — жодної живої душі. Якщо Діос зараз почне розглядати по всіх боках, йому стане очевидно, що я витріщаюсь на його машину.