Acción 4

Як тільки ми вийшли зі школи, я відразу зловила поглядом Діоса, що стояв біля машини. То значить та сама шикарна і елітна машина його? Що ж, я б не сказала, що це щось супер несподіване. Глянувши на нього, можна відразу зрозуміти цю схожість, машина наче під нього зроблена.

— Ні, Лія, — Аліса стала навпроти мене і тим самим загородила вид на Діоса, як тільки побачила, що я в відкриту палю на нього. — Повір, він тобі не треба. Він буде тим самим хробаком у солодкому яблуку, — додала більш мʼякше і з переконливістю. Я не помітно закотила очі, але все ж кивнула.

— Хто він? — не вгамувавшись запитала.

Аліса видихнула і почала йти вперед, а я за нею.

— Звичайний чіловий хлопчик, — без будь якої цікавості відповіла Аліса. Але для мене цієї відповіді замало і вона ну аж геть нічого не пояснює. В сенсі чіловий?

— І звати його справді Діос? — Аліса здивовано повернулась до мене, її погляд справді говорив за себе: «тебе справді лише це цікавить?». Те, що заборонені речовини тут це цілком нормально, я це зрозуміла, не бачу сенсу зараз атакувати цими запитаннями.

— Ні. Ян його звати, а Діос — понти, — пробурмотіла Аліса, але так, щоб я зрозуміла.

Ян?

— Діосом його призвав хтось з кола, а хлопці з класу підловили і за ним уже вчепилось це прізвисько. Я, якщо чесно, не дуже цікавилась, хто і чому це придумав, — Аліса розвела руками, демонструючи, що її не дуже й сильно хвилює вся ця історія з Діосом. — Але я тобі раджу за ним не бігати, Лія. Забудь краще, — знову наголосила вона, але не цей раз більш твердішим голосом.

Мені так і чулось: Лія, перестань ним цікавитися! Годі, все! Перестань!

В моїй колишній школі не було такого, щоб хтось над кимось стояв вище. Там була сувора дисципліна. Або я чогось не помічала. А тут прозоро видно, що Діос ніби з легкістю може контролювати деяких учнів.

— Гаразд, — стараюсь спокійно з себе видавити, але голос почав тремтіти.

Аліса зробила глибокий вдих, намагаючись впоратися з напругою в грудях. Вона розуміла, до чого веде ця розмова, але вирішила не продовжувати її, не бажаючи розбурхувати ще більше емоцій.

І невдовзі наша увага привернула Поліна, яка, здавалося, прямувала до стоянки не поспішаючи, але кожен її крок був настільки впевнений, що це немов стало частиною чогось великого. Як тільки вона зупинилася біля сірого авто, без зайвих слів постукала в вікно, а після кількох секунд паузи з нього вийшов вчитель біології. Вони обмінялися поглядами, і Поліна, немов по команді, зробила крок назад, почала загадково усміхатись і нахиляти голову, цей жест виглядав так, що вона чогось чекає від нього. Перших кроків чи що?

Учнів на території було не багато, але їхнє мовчання і байдужість насторожували. Вони просто не звертали увагу, ніби це було звичайною частиною дня. Схоже, вони всі давно знають про цей...  кричущий і безглуздий роман, який більше не шокує, ніж викликає подив. Я не могла повірити, що такі речі можуть ставатися прямо тут, на території школи, без жодного сорому, без жодної спроби сховатися від чужих поглядів.

Їх взагалі це не колихає? Ані краплі?

Лише я одна стояла, як паралізована, з відкритим ротом, і не могла відірвати погляд від цієї потворної сцени. Аліса так взагалі відійшла вирішуючи конфлікт по телефону.

Вчитель, не зважаючи на інших, що проходили, різко задер її спідницю, а рука, що швидко з'явилась під нею, обхопила її сідниці. Поліна, здається, не зважала на все, що відбувалося, і, повністю поглинена моментом, обвила його двома руками, притискаючись до нього та жадібно цілувала. Його пальці не спинилися, продовжуючи скочуватися по її талії, а інша рука залишалася на сідницях, стискаючи те, що йому, очевидно, подобалось найбільше.

Спочатку я думала, що вона можливо з Діосом, після ситуації на дорозі, але здається, що тут і так зрозуміло з ким вона.

Але вчитель? Серйозно?

— І це хіба нормально? — прошепотіла я відвівши очі від них.

— Нормально. Просто не зважай, — біля мене зʼявилась Аліса, яка вочевидь почула мої слова.

***

— І як твій день в школі? — запитав тато, щойно ми всі сіли за стіл. Мама уважно спостерігала за моїми реакціями, і я, у свою чергу, намагалася не видати нічого зайвого.

Наскільки буде дивно, якщо я скажу, що з п'яти уроків жоден не пройшов нормально? А на першому вчитель взагалі закрився з ученицею в іншому кабінеті? Можливо, буде ще дивніше, якщо я розповім, як до п'ятого уроку з п'ятнадцяти учнів залишилось лише п'ять, бо інші мої однокласники накидались наркотиками і просто зникли, забившись в туалетні кабінки. А якщо я скажу, що один з них, ймовірно, в придачу до всього дилер?

Хм-м. Нормально. Та це тут звичне діло.

— Супер, — я натягнула усмішку, намагаючись приховати те, що відбувається в середині. — Не так, як у приватній школі, звісно, — я намагалася бути якомога спокійнішою, але відвернула погляд до тарілки, щоб не видати зайвих емоцій. Виделкою я обережно наструмила помідор, — але всі насправді дуже привітні, — додала, піднімаючи погляд і знову усміхнулась, перш ніж закинути шматок в рот.

— Я ж казала, що це не найкраща ідея! Ця школа — не для неї! — мама повернулась до тата, і її голос звучав напружено, майже з роздратуванням. Тато, не стримуючи емоцій, сильно грюкнув ножем по столу, примушуючи всі погляди звернутись на нього.

— Анно, чому інші змогли тут вчитись, а вона ні? Чим вона відрізняється за інших дітей? — його голос був різким, обличчя розчароване, як ніби шукав відповідь у її очах.

— Артьом, вона наша дитина! Я хочу, щоб у неї було найкраще! Вона повинна отримати найкращу підготовку! — голос мами видавав невгамовний порив, вона не могла заспокоїтись, намагаючись переконати його, а можливо, й себе.

Я глянула на тарілку з овочами та вермішеллю, що холодніли переді мною. Ця їжа стала єдиним, на чому могли зупинитися мої очі, бо все решта здавалося далеким і непривітним. Але й апетит уже пропав. Я раптом так сильно захотіла назад ту сім'ю, що була пару місяців тому — коли вечорами ми сиділи за столом, обговорюючи мої високі оцінки. Тепер, після всього цього, здається, не буде більше таких моментів. Не буде чого обговорювати, бо вочевидь і оцінок тут не буде.